Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання

Стаття 179 Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання
1. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
2.Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках — затверджувати типові договори.
3. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснованийна державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обо­в'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
4.При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договор} на основі:
вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсудбудь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарю­вання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або до­повнювати його зміст;
типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, пе­редбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єк­тів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
5.Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен від­повідати цьому замовленню.
6. Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.
7.Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним ко­дексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
1. Господарський договір є основною правовою формою, що опосередковує суспільні відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності. Так, від­повідно до ч. 1 ст. 67 ГК відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.
ГК не містить визначення господарського договору. З огляду на зміст глав 19, 20 та 22 ГКгосподарський договір може розглядатися:
1) як дво- або багатостороння угода, яка слугує підставою виникнення відносин, за якими визнається правовий (юридичний) характер; як дво- або багатостороння угода, яка слугує підставою виникнення господарського зобов'язання (ч. 1 ст. 174 ГК);
2) як господарське зобов'язання, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно, господарський договір можна визначити як засноване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язання між суб'єктами господарювання, суб'єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у галузі господарської діяльності.
За змістом ч. 1 коментованої статті господарський договір може бути підставою виник­нення майново-господарських зобов'язань. Предметом останніх є результати господарськоїдіяльності їх учасників — продукція, роботи, послуги вартісного характеру. Суб'єктами майново-господарських зобов'язань відповідно до ч. 1 коментованої статті є суб'єкти господарювання і негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи. Разом з тим, згідно з ч. 2 ст. 1 : ГК учасниками майново-господарських зобов'язань можуть бути також органи державноївлади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Госпо­дарські договори за участю зазначених органів держави (наприклад державні контракти,договори оренди та концесії державного майна) укладаються в межах їх організаційно-господарських повноважень із суб'єктами господарювання різних форм власності, в тому числі державного сектору, і спрямовані на виконання державою та органами місцевого самовряду­вання своїх економічних і соціальних функцій.
2. Типові та примірні договори є формою державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання, застосовуються для спрощення процесу укладання конкретних господарських договорів та визначення бажаної, з точки зору держави, моделі договірного зобов'язання.
Типові договори можуть мати форму самостійного нормативного акта або виступати як додатки до нормативних актів і відтворювати їх окремі положення.
Типові договори затверджуються:
— КМУ (Типовий концесійний договір, затверджений постановою КМУ від 12 квітня 2000p. № 643; Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні, затверджений постановоюКМУ від 5 липня 1999 р. № 1199 тощо); Договір відповідального зберігання цінностей державного матеріального резерву, що є додатком до Порядку відшкодування підприєм­ствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою КМУ від 12 квітня 2002 р. № 532, тощо);
— державними органами в межах їх компетенції (Типовий договір про перевезення вантажів автомобільним транспортом у місцевому та міжміському сполученні, що є додатком № 1 до Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р. № 363; Типовий депозитарний договір, за­тверджений наказом ДКЦПФР від 14 липня 1998 р. № 87; Типовий договір про відкриття ра­хунків в цінних паперах, затверджений наказом ДКЦПФР від 14 липня 1998 р. № 87; Типовий
договір про обслуговування емісії цінних паперів, затверджений наказом ДКЦПФР від 14 липня 1998 р. № 87; Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства), затверджений наказом ФДМУ від 23 серпня 2000 р. № 1774, тощо).
Головною юридичною ознакою типових договорів як нормативно-правових актів є їх обов'язковість. Типові договори можуть включати умови, які, по-перше, імперативно встановлюють права та обов'язки сторін (у тому числі відтворюючи відповідні положення закону,на підставі якого вони приймаються), а, по-друге, умови, які підлягають деталізації сторонами або можуть бути визначені в договорі на розсуд останніх.
Типові договори можуть включати два види умов: 1) такі, що безпосередньо визначають права та обов'язки сторін; 2) такі, що мають бути узгоджені самими сторонами в договорі.
Примірні договори мають рекомендаційний характер і являють собою бажану, з огляду на умови, договірну модель (Примірний договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, затверджений наказом ФДМУ від 23 серпня 2000 р. № 1774; Примірний договір фінансового лізингу, затверджений наказом Міністерства України у справах науки і технологій від 3 березня 1998 р. № 59; Примірний договір про перевезення вантажів автомобільним транспортом у місцевому та міжміському сполученні, що є додатком № 1 до Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом, затверджених наказом Міністерства транспорту України від14 жовтня 1997 р. № 363, тощо).
Законодавством України передбачається можливість участі в розробці нормативно-пра­вових актів, у тому числі примірних договорів, недержавних, зокрема саморегулівних, організацій. Таке право надано, зокрема, саморегулівним організаціям оцінювачів (статті 26, 28 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 року), об'єднанням (асоціаціям, лігам, союзам) експедиторів
(ст 5 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 1 липня 2004 p.). Саморегулівним організаціям — об'єднанням фінансових установ можуть делегуватися повноваження щодо розроблення і впровадження правил поведінки на ринках фінансових послуг (статті 1,16 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансовихпослуг» від 12 липня 2001 р.). Делегування повноважень саморегулівним організаціям у сфері регулювання і контролю за ринком цінних паперів щодо розробки та впровадження правил, стандартів та вимог щодо здійснення операцій на фондовому ринку передбачені ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996 р.
3. Коло господарських договорів, укладення яких є обов'язковим для суб'єктів господа­рювання, є обмеженим. При цьому імперативні норми, які зобов'язують укласти договір пев­ного виду, мають чітко визначених адресатів — це суб'єкти господарювання та органи дер­жавної влади і місцевого самоврядування.
Так, виконавцями державного замовлення можуть бути суб'єкти господарювання всіх формвласності (резиденти або нерезиденти) (абз. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державне замовлен­ня для задоволення пріоритетних державних потреб» від 22 грудня 1995 p.). Разом з тим, відповідно до ч. 8 ст. 2 зазначеного Закону для виконавців державного замовлення, заснованих пов­ністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі,орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності — монополістів на відповідному ринку продукції дер­жавні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення. Відповідно дост. 75 ГК державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення, враховувати їх при фор­муванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвит­ку та виборі контрагентів.
(Про обов'язковість укладення публічних договорів див. коментар до ч. 6 ст. 179).
Укладення окремих видів господарських договорів у ряді випадків віднесено до повноважень органів державної влади і місцевого самоврядування. До таких господарських договорів, зокрема, відносяться:
— державні контракти, державними замовниками за якими є: Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України; Рада міністрів Автономної Республіки Крим; обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; державні організації та інші установи — головні розпорядники коштів державного бюджету.
— договори приватизації державного та комунального майна, продавцем якого виступають державні органи приватизації;
— договори оренди державного та комунального майна, орендодавцями якого є ФДМУ, його регіональні відділення та представництва, органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном;
— концесійні договори, концесієдавцями за якими є органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, уповноважені відповідно КМУ чи органами місцевого самоврядування на укладення концесійних договорів.
4.У ч. 4 коментованої статті визначено межі вільного розсуду сторін господарського до­говору при визначенні його умов. Принцип свободи договору у ГК серед інших як такий не зазначений, хоч і може бути виведений з окремих принципів господарювання, наведених у ст. 6 ГК (зокрема, свободи підприємницької діяльності у межах, визначених законом, віль­ного руху капіталів, товарів та послуг на території України). Зміст цього принципу розкритоу ст. 627 ЦК. У ст. ж 179 ГК встановлено особливості реалізації принципу свободи договору у сфері господарювання. За загальним правилом, у всіх випадках, коли відсутні імперативні норми закону щодо договорів певного виду, сторони мають право визначати зміст господар­ського договору на власний розсуд, не порушуючи при цьому вимог закону. Так, відповідно до ч. 2 ст. 67 ГК підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
Укладаючи договір на основі примірного договору, який рекомендовано органом управління, сторони за взаємною згодою мають право змінювати його зміст за умови, що це не суперечить чинному законодавству. Реалізація рекомендаційних норм, які вказують лише наможливість і бажаність діяти певним чином, є правом, а не обов'язком їх адресатів. Недотримання таких норм не тягне негативних юридичних наслідків, тому, за необхідності, сторони можуть відійти від тексту примірного договору.
Укладаючи договір на основі типового договору, затвердженого відповідним державним законом у межах його компетенції, сторони повинні враховувати імперативні правила, що містяться у типовому договорі. Разом з тим, сторони мають право конкретизувати його умови та доповнити їх, якщо такі доповнення не суперечать його змісту.
Від коментованої норми відрізняється правило ст. 630 ЦК про типові умови договору: за згодою сторін у договорі може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку; якщо ж у договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, тобто правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин (ст. 7 ЦК). Таким чином, використаний в такому контексті термін «типовий» слід розуміти як синонім термінів «зразковий»,«звичайний».
У ГК немає визначення договору приєднання. Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і який укладається лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Таким чином, виключна перевага належить волі однієї з сторін, і вона дістає вияв у тому, що ця сторона диктує свою волю не лише окремому суб'єкту, а й невизначеному колу осіб. На­томість, вона зв'язує себе зобов'язаннями стосовно всіх, хто приєднається до неї.
Автором проекту договору приєднання, тобто оферентом, може бути будь-який суб'єкт господарювання, якщо для цього існують певні економічні передумови (певна сфера діяльності, економічний статус суб'єкта тощо). Так, договори приєднання застосовуються у відносинах із суб'єктами-монополістами в сфері продажу певних товарів, виконання робіт або надания послуг, у тому числі у сфері природних монополій. У цих випадках контрагент змушений враховувати відсутність конкуренції, а тому погоджуватися на умови, які містяться у формулярі. Акцепт здійснюється шляхом підпису формуляра (стандартної форми). Оскільки проект договору приєднання може бути прийнятий іншою стороною не інакше як у цілому, укладення таких договорів відрізняється від загального порядку укладення господарських договорів, встановленого ст. 181 ГК, зокрема, виключається можливість врегулювання розбіжностей щодо умов договору.
5. За змістом ч. 1 ст. 13 ГК державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції робіт, послуг), необхідних для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від форми їх власності.
Термін «державне замовлення» можна сприймати у двох значеннях: як обсяг необхідних поставок, робіт, послуг, які директивно адресовані державним замовникам у вигляді зведеноїсуми коштів; як індивідуальний акт планування, прийнятий уповноваженим державним органом (державним замовником), в якому встановлені передбачені параметри державного контракту (предмет, строк виконання, ціна тощо) на основі доведеного до замовника обсягу поставок, збалансованого з фінансовими ресурсами.
Відповідно до ст. 1 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.
Державні контракти відносяться до планових господарських договорів, під якими в теорії господарського права розуміються договори, підставою яких є акт державного планування, а обов'язковість їх укладення для певного кола суб'єктів господарювання імперативно встановлена законом. Через це можливість визначення їх змісту обмежена позиціями державного замовлення. Слід звернути увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 648 ЦК зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов'язкового для сторін (сторони) до­говору, має відповідати цьому акту.
Державне замовлення є тією програмою, яка має бути покладена в основу державного контракту і закріплена в його умовах, але саме по собі державне замовлення не породжує і не може породжувати договірного зобов'язання з поставки товарів, робіт, послуг для дер­жавних потреб. Для цього необхідним є також взаємне волевиявлення — укладення державного контракту державним замовником і виконавцем. Отже реалізація обов'язку суб'єктагосподарювання, встановленого ч. 8 ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволен­ня пріоритетних державних потреб», із необхідністю пов'язується з двома юридичними фа­ктами — затвердженням державного замовлення та укладенням державного контракту. Доформування та видання державного замовлення у державного замовника відсутнє право вимагати укладення державного контракту.
6. У частині 6 регламентовано основні засади укладення публічних договорів. За визна­ченням ч. 1 ст. 633 ЦК публічним є договір, за яким одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хтодо неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).
Основними ознаками публічного договору у сфері господарювання є такі:
— однією із сторін є суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний виконувати роботи, надавати послуги або продавати товари кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавств: (ст. 178 ГК);
— характер діяльності, яку здійснює такий суб'єкт: роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо (відповідно до ч. 1 ст. 633 ЦК). У ч. 1 ст. 178 ГК аналогічного переліку видів діяльності, здійснюючи які суб'єкт господарювання повинен укладати публічні дого­вори, немає, але на публічність господарської діяльності із забезпечення споживачів електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту вказується у ч 6коментованої статті. Звичайно, що в найбільш широкому розумінні будь-яка господарська діяльність, у тому числі підприємницька як діяльність у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, є публічною. Проте господарська діяльність може розумітися як публічна у більш вузькому, власне юридичному, значенні. Така публічність випливає з імпера­тивних норм чинного законодавства, яким здійснюється спеціальне регулювання окремих видів господарської/підприємницької діяльності:
а) у сфері природних монополій та суміжних ринків. Відповідно до ст. З Закону України«Про природні монополії» від 20 квітня 2000 р. до законодавства про природні монополії відносяться, зокрема, Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 г. закони України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. «Про трубопровідний транспорті від 15 травня 1996 р., «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р., «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р. Статтями 5 і 6 Закону «Про природні монополії» визначені переліки сфер діяльності суб'єктів природних монополій та суміжних ринків, які регулюютьсяцим Законом. Суб'єкт природних монополій відповідно до ст. 10 останнього зобов'язаний, зокрема, забезпечувати на недискримінаційних умовах реалізацію вироблених ними товарів споживачам, а також не чинити перешкод для реалізації угод між виробниками, що здійсню­ють діяльність на суміжних ринках, та споживачами;
б) в інших сферах (банківської діяльності, страхової діяльності тощо), в яких не виключається конкуренція.
Так, за ст. 16 Закону «Про трубопровідний транспорт» підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту зобов'язані забезпечувати, зокрема, постачання споживачам вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин відповідно до умов договорів. Статтею 1 Закону «Про залізничний транспорт» визначено, що залізничнийтранспорт — виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування — має надавати послуги в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надавати інші транспортні послуги всім споживачам безобмежень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо. Стаття 24 Закону України «Про електроенергетику» встановлює, що енергопостачальники, які постачають електроенергію на закріпленій території, не мають права відмовити споживачу, розташованому на ційтериторії, в укладенні договору на постачання електричної енергії.
Законодавством можуть передбачатися й інші випадки укладення публічних договорів. Так, Закон України «Про природні монополії» визначає сфери діяльності суб'єктів природних монополій, у тому числі на суміжних ринках, за участю таких суб'єктів. Відповідно до ст 8 цього Закону предметом регулювання діяльності суб'єктів природних монополій є, зокрема, доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій. Суб'єкти природних монополій зобов'язані забезпечувати на недискримінаційних умовах реалізацію вироблених ними товарів споживачам, а також не чинити перешкод у реалізації угод між виробниками, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, та споживачами.
Суб'єкти господарювання, що укладають публічні договори, не можуть відмовити споживачеві в укладенні такого договору за наявності можливості продати продукцію, виконати роботу або надати послугу. В іншому випадку споживач має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку. За відмови енергопостачальника укласти договір на постачання електричної енергії споживач вправі звернутися до господарського суду із за­явою про спонукання відповідного енергопостачальника до укладення такого договору (лист ВГСУ «Про Закон України «Про електроенергетику» від 25 лютого 1998 p.).
У ряді випадків законодавством імперативно визначені умови таких договорів, зокрема щодо цін і тарифів.
7. Особливий, стосовно правил ЦК, порядок укладення господарських договорів передбачено у ст. 181 ГК (детальніше див. відповідний коментар). Загальний порядок укладення господарських договорів застосовується тоді, коли іншими законодавчими актами, що регулюють окремі види договорів, не встановлено спеціального порядку укладення господарського договору певного виду, зокрема концесійного договору (Закон України «Про концесії»), договорустрахування (Закон України «Про страхування»), договору оренди державного майна Закон України «Про оренду державного та комунального майна»).