Використання природних ресурсів на праві власності

Стаття 150. Використання природних ресурсів на праві власності
1.Суб'єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими во­доймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності.
(Частина перша статті 150 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2454-IV£ с 03.03.2005)
2.Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.
1.Право власності на природні ресурси є досить поширеною, поряд із правом природокористування, формою належності природних ресурсів. Дана стаття встановлює особливості реалізації права власності на природні ресурси суб'єктами господарювання.
Право власності на природні ресурси — це система юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють правовідносини щодо землі, надр, вод, лісів, рослинного і тваринного світу, об'єктів природно-заповідного фонду і забезпечують реалізацію повноважень власни­ків щодо володіння, користування і розпорядження цими ресурсами.
Зміст права власності на природні ресурси становить сукупність повноважень суб'єктів права власності щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природнимиресурсами.
Право володіння суб'єктів права власності на природні ресурси є юридично гарантованою стабільністю права власності на природні ресурси, їх невід'ємністю від власників без особис­того волевиявлення, визнання виключності та абсолютності цих прав.
Право користування суб'єктів приватної власності на природні ресурси — це юридично гарантована можливість їх самостійного господарювання та ефективного використання природних ресурсів, експлуатації корисних властивостей для задоволення різноманітних потреб власників.
Право розпорядження суб'єктів приватної власності природними ресурсами є юридично забезпеченою можливістю самостійного використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення, надання у використання та відчуження іншим суб'єктам на договірних засадах.
Дана стаття передбачає лише право власності суб'єктів господарювання на землю як один з природних ресурсів, вочевидь, виходячи саме з виключної важливості земель для здійснення господарської діяльності, оскільки земля виконує поліфункціональну роль: є територією дер­жави України, виступає природним ресурсом, основним засобом сільськогосподарського виробництва, є територіальним базисом життєдіяльності людини, здійснення господарюванні
Особливості права власності на землю визначені у ЗК. Відповідно до його ст. 78 право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Відповідно до ст. 79 ЗК земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
Право власності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Такий принцип у земельному праві отримав назву принципу акцесії.
2. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини;
виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земель­ні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких роз­ташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на зе­мельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї статті у разі:
придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини.
Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадяна­ми, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) мо­жуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:
придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини;
виникнення інших підстав, передбачених законом.
Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несіль­ськогосподарського призначення:
у межах населених пунктів — у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спору­дження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;
за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.
Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.
Земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).
Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.
Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.
Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.
Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає: при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок; при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-право­вими угодами;
при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; за рішенням суду.
Відповідно до ст. 90 ЗК власники земельних ділянок мають право:
продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, за­ставу, спадщину;
самостійно господарювати на землі;
використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Власники земельних ділянок мають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію.
Вони також мають право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом.
Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, вста­новленому законом.
Стаття 91 ЗК формулює низку обов'язків власників земельних ділянок:
використовувати їх за цільовим призначенням;
додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
своєчасно сплачувати земельний податок;
не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, вста­новленому законом;
дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальної систем.
Відповідно до статті 56 ЗК землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комуналь­ній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам, за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га у складі угідьселянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленомупорядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення.
До земель лісового фонду відповідно до ст. 55 ЗК належать землі, вкриті лісовою рослин­ністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті:
а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів:
б) полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насаджен­нями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів;
в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Відповідно до ст. 59 ЗК громадянам та юридичним особам, за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га). Власники на своїх земельних ділян­ках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.
Відповідно до п. «г» ч. 1 ст. 90 ЗК власники земельних ділянок мають право використовува­ти в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні власти­вості землі. Принцип, за яким власник земельної ділянки автоматично визнається власником корисних копалин під площею земельної ділянки, у юриспруденції отримав назву акцесії. В Україні принцип акцесії застосовується лише до так званих загальнопоширених корисних ко­палин. Перелік корисних копалин, які належать до загальнопоширених, наведено у постанові КМУ «Про затвердження переліків корисних копалин загальнодержавного та місцевого зна­чення» від 12 грудня 1994 p.. Корисні копалини місцевого значення власне і є загальнопоширеними, що випливає з п. «з» ч. 1 ст. 39 Закону.