Установчі документи

Стаття 57. Установчі документи
1.Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворен­ня або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.
2. В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господа­рювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.
(Частина друга статті 57 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2452-IVвід 03.03.2005)
3. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господа­рювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови пере­дачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені за­коном, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
4. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменуван­ня, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетен­цію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомо­сті, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, перед­бачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законо­давству.
Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.
(Частина четверта статті 57 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2452-IVвід 03.03.2005 )
5.Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта гос­подарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.
1. Загальна норма, що коментується, не визначає поняття установчих документів, а лише містить перелік їх видів: рішення про створення, засновницький договір, статут. Інший пере­лік міститься у спеціальних нормах — частинах 2—4 цієї статті: статут, засновницький дого­вір, положення. Установчими називаються передбачені законом, прийняті і підтверджені у встановленому порядку корпоративні акти, які визначають індивідуальні особливості право­вого статусу господарської організації.
На відміну від вимог раніше чинного законодавства, що передбачало два види установчих документів для підприємницьких організацій основної ланки економіки — статут і заснов­ницький договір, у чинному законодавстві ці суб'єкти, залежно від їх організаційно-правової форми, діють на підставі або статуту, або засновницького договору. Статут — найпоши­реніший установчий документ підприємницьких організацій (господарських товариств — ТОВ, ТДВ, AT (ст. 4 Закону України «Про господарські товариства»), підприємств, у том} числі приватних, комунальних, державних (ч. З ст. 62, ст. 63 ГК). Він також є установчим до­кументом різноманітних видів суб'єктів господарювання, що здійснюють некомерційну гос­подарську діяльність (згідно із спеціальними нормативними актами, які визначають право­вий статус організації певного виду.)
Засновницький договір виступає установчим документом тільки для повних і командитних товариств (ч. 1 ст. 82 ГК).
Для державних органів — юридичних осіб установчим документом є положення.
Слід підкреслити, що в окремих випадках спеціальні норми вимагають наявності одно­часно двох видів установчих документів. Це стосується банків (ч. 2 ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 p.), фермерських господарств (ч. З ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 p.), різних видів господарських об'єднань — кооперативних об'єднань (ч. З ст. 31, статті 32, 33 Закону Укра­ди «Про кооперацію» від 10 липня 2003 p.), а також банківських корпорацій (ч. 4 ст. 10 Зако­ну України «Про банки і банківську діяльність»).
Натомість рішення про створення чинним законодавством, на відміну від законодавства, що діяло раніше, установчим документом не визнається. Якщо при створенні окремих видів підприємницьких організацій, наприклад ВАТ, необхідно приймати узгоджене рішення,тобто договір, то за законом він не є установчим документом (абз. 2 ч. 2 ст. 153 ЦК). Такий підхід має рацію, у першу чергу, через суттєву різницю у функціональному призначенні зазначених документів. Статут, засновницькій договір і положення є документами, в яких визначаються особливості статусу певної господарської організації. Кожний з них — це голов­ний корпоративний акт, на підставі якого певна організація діє й бере участь у комерційному обороті. Рішення про створення такої функції не виконує. Воно є лише елементом процесу створення господарської організації. Тому при модернізації господарського законодавства слід уточнити зміст ч. 1 коментованої статті і виключити з переліку установчих документів рішення про створення.
2—4. У частинах 2—4 даної статті встановлено вимоги до змісту установчих документів. Загальна норма (ч. 2) містить перелік обов'язкових відомостей, що становлять зміст установчих документів будь-якої господарської організації. Спеціальними нормами (частини 3, 4) передбачаються також додаткові відомості, які необхідно включати в окремі установчі документи — статут і засновницький договір, залежно від обраної організаційно-правової фор­ми господарської організації. Крім встановлених законом обов'язкових відомостей, до уста­новчих документів дозволяється також включати положення, які не суперечать закону. Відповідальність за невідповідність установчих документів законодавству покладено на засновників (учасників) юридичної особи (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»). Однак ця норма фактично є декларативною, оскільки не отримала конкретизації у чинному законодавстві.
Невідповідність установчих документів закону призводить до серйозних правових наслідків. Частиною 2 ст. 89 ЦК вона передбачена як одна з підстав для відмови в державній реєстрації юридичної особи. Однак така підстава не вказана у спеціальній нормі — ст. 27 даногоЗакону («Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи»). А отже, і державний реєстратор не має права відмовити у державній реєстрації із зазначеної підстави.
Як свідчить судова практика, невідповідність змісту установчих документів юридичної особи вимогам законодавства досить часто фіксується у корпоративних спорах і може стати підставою для визнання установчих документів недійсними. Але такі спори суди вирішують о і -різному. Певною мірою це наслідок невизначеності і дискусійності питання щодо приро­ди установчих документів, у тому числі і щодо їх змісту.
Слід дотримуватися позиції ВСУ стосовно природи статуту: статут не є правочином і на нього не поширюються загальні положення цивільного законодавства про правочини і зобов'язання.
У той же час ВСУ вважає, що відсутність в установчих документах акціонерного товариства передбачених законом відомостей «...є підставою для відмови у державній реєстрації товариства...» і «... може бути підставою для визнання установчих документів товариства недійсними...». Установчі документи можуть бути визнані недійсними повністю або в части­ні, що суперечить вимогам чинного законодавства. Якщо вони визнані недійсними у певній частині, це не тягне недійсності установчих документів у цілому і господарській суд не має правових підстав для зобов'язання власника здійснювати ліквідацію товариства. Якщо ж установчі документи визнаються судом недійсними в цілому, наступним етапом стає ліквідаційна процедура.
Враховуючи такі серйозні правові наслідки необхідно звернути увагу на значні зміни позиції законодавця стосовно припинення юридичної особи. На відміну від попереднього законодавства, чинні норми не передбачають такої правової підстави для позовної заяви, як визнання недійсними установчих документів. У ЦК (ч. 2 ст. 89) йдеться не про недійсність установчих документів, а про відмову у державній реєстрації юридичної особи через «--.невідповідність її установчих документів закону...». Текст п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК дозволяє дійти висновку, що не невідповідність установчих документів закону, а «рішення суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення» може бути підставою ліквідації юридичної особи. У той же час, у За­коні «Про державну реєстрацію...» законодавець, визначаючи порядок державної реєстрації припинення юридичної особи, не пов'язаного з її банкрутством, на підставі судового рішен­ня, вказує підстави для постановления останнього, серед яких — визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації, а не державної реєстрації, як це передбачено у ЦК. Але можливість припинення юридичної особи обома вказаними актами допускається лише за умови, що виявлені порушення закону не можна усунути. Це — загальне правило.
Реєстрації підлягають не установчі документи, а господарські організації як суб'єкти з ознаками юридичної особи. Для цього подаються два примірники установчих документів (абз. 4 ч. 1 ст. 24 Закону «Про державну реєстрацію...»). В окремих випадках закон передба­чає необхідність попереднього узгодження з органами державної влади установчих доку­ментів створюваних організацій (наприклад, установчі документи банків узгоджуються з НБУ).
До установчих документів господарської організації можуть вноситися зміни та допов­нення з їх наступною державною реєстрацією. Зміни відомостей, що вносяться до Єдиного державного реєстру, згідно із Законом «Про державну реєстрацію...» визнаються публічно відомими з моменту державної реєстрації. Порушення встановленого порядку внесення змін до установчих документів може бути підставою для скасування відповідного рішення заснов­ників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу або про визнання пов­ністю або частково недійсними таких змін (ч. 1 ст. 31 Закону «Про державну реєстрацію...»).