Сторони колективного договору

Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою), з однієї сторони, і профспілковими організаціями, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності — представниками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, — з другої сторони.
Якщо на підприємстві, в установі, організації створено кілька профспілкових організацій, вони повинні на засадах пропорційного представництва (згідно з кількістю членів кожної профспілкової організації) утворити об'єднаний представницький орган для укладення колективного договору. В цьому разі кожна профспілкова організація має визначитися щодо своїх конкрет¬них зобов'язань за колективним договором та відповідальності за їх невиконання. Профспілкова організація, що відмовилася від участі в об'єднаному представницькому органі, позбавляєть¬ся права представляти інтереси працівників при підписанні ко¬лективного договору.

(Стаття 12 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3693-J2 від 15. J2.93, в редакції Закону № 2343-111 від 05.04.2001)
1. Коментована стаття згідно із Законом України «Про вне¬сення змін до Кодексу законів про працю України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 5 квітня 2001 р. викладена у новій ре¬дакції. Вона встановила сторони колективного договору, які за суб'єктним складом є відмінними від тих, що передбачені ст. З Закону України «Про колективні договори і угоди». До узгодження цих нормативно-правових актів на практиці можуть виникнути питання щодо використання тих чи інших законодавчих поло¬жень для визначення сторін колективного договору. У цій ситуа-
ції слід керуватися нормами КЗпП України, оскільки вони прий¬няті пізніше, ніж норми, встановлені у Законі.
2.  Стаття 12 КЗпП України встановила суб'єктів, між якими укладається колективний договір. До них віднесено власника або уповноважений ним орган (особу), з однієї сторони, і профспіл¬кові організації, а у разі їх відсутності — представники, вільно обрані на загальних зборах найманих працівників або уповнова¬жених ними органів, — з другої сторони.
Законодавець вказує декілька суб'єктів як зі сторони, що най¬має працівників, так і зі сторони найманої праці. Проте не всі зазначені суб'єкти є сторонами колективного договору, тому важ¬ливо розмежувати його сторони та суб'єктів, як можуть бути пов-новажними представниками сторін і брати участь у колективно-договірному регулюванні.
3.  Законодавець стороною колективного договору, яка най¬має працівників, визнає власника або уповноважений ним орган (особу). Проте таке формулювання є формально неправильним і ускладнює реалізацію відповідної норми на практиці.
Поняття «власник» є характерним для цивілістичного понятійного апарату і розкриває свій зміст через право власності, тобто через встановлену законом межу дозволеної і бажаної пове¬дінки щодо володіння, користування та розпорядження майном. Поняття «власник» не розкриває його взаємозв'язку з працівни¬ками в суспільних відносинах, які регулюються трудовим правом і виникають у процесі та з приводу використання людиною здатності працювати. Крім того, власник, який створив і зареєстрував юридичну особу з метою одержання прибутку, не вправі розпоряджатися її майном і наймати осіб за трудовим договором, оскільки юридична особа з моменту її реєстрації набуває статусу підприємця і виступає суб'єктом, який згідно із законодавством наділяється правом укладати трудові договори (контракти) від власного імені, а не від імені власника, що її створив. Тому для встановлення сторони, що наймає працівників, слід виходити із змісту її правового статусу в трудових правовідносинах.
4.  Згідно із Законом України «Про підприємництво» підприємець — юридична або фізична особа — має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. У разі укла¬дення трудового договору він зобов'язаний забезпечити умови та
охорону праці, її оплату не нижче від встановленого державою мінім&тьного рівня, надати соціальні гарантії, в тому числі соціальне і медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства.
Правом найму наділені не лише підприємці, а й особи — юридичні і фізичні, які не є суб'єктами підприємницької діяльності. Для виконання основних завдань і функцій наймати працівників можуть, наприклад, вищі заклади освіти (Положення про вищий заклад освіти, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 1074 від 05.09.1996 p., релігійні організації (Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 p.), громадські об'єднання (Закон України «Про об'єднання громадян» від 16.06.1992 p.), адвокати (Закон України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 p.), приватні нотаріуси (Закон Украї¬ни «Про нотаріат» від 02.09.1993 p.).
Суб'єктами правовідносин, що мають право наймати працівників, є органи державної влади та органи місцевого самовряду¬вання. Ними виступають, наприклад, відповідні міністерства, відомства, державні комітети, державні адміністрації, виконавчі структури місцевих рад. Усі вони також є юридичними особами.
5. Для визначення сторони колективного договору існує потреба в закріпленні у КЗпП України єдиного поняття цього суб'єкта соціально-трудових відносин та критеріїв його правосуб'єктності.
У законах і підзаконних нормативно-правових актах України, прийнятих в останні роки, для характеристики сторони, яка наймає працівників, все частіше використовується поняття ро¬ботодавець. Тому коментована стаття потребує узгодження в частині визнання стороною колективного договору роботодавця.
У науковій літературі та законодавстві України виділяються декілька основних ознак правового статусу роботодавця. До них відносять: право суб'єкта приймати і звільняти працівників, майнову самостійність з метою виплати працівникам винагороди за виконану роботу в розмірі не нижче від встановленого державою мінімального рівня та здатність особи забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Майнова спроможність роботодавця у колективно-договірному регулюванні спрямована на розширене відтворення робочої сили. Роботодавець повинен не тільки компенсувати прямі затрати на її відтворення,
а й сплачувати збори на обов'язкове державне соціальне страху¬вання, забезпечувати ряд пільг матеріального характеру, в тому числі ті, що будуть встановлені у колективному договорі. До то¬го ж виконання значної частини його зобов'язань за колективним договором пов'язано з матеріальними затратами.
6. Стаття 11 КЗпП України окреслює сферу укладення колективного договору, тому фактично стороною колективного договору є роботодавці — юридичні особи. Проте вони безпосередньо не набувають прав і обов'язків у трудових правовідносинах, а реалізують свою правосуб'єктність через органи, які представляють їх інтереси. Представляти інтереси роботодавців — юридичних осіб можуть і колегіальні органи (наприклад, прав-ління, дирекція), і посадові особи (наприклад, директор, голова, начальник, ректор).
Повноваження цих органів щодо представництва роботодавця у колективно-договірному регулюванні, як правило, встанов¬люються у статутах (положеннях) підприємств, установ, організацій. Ці повноваження можуть бути закріплені і в контракті, що укладається з керівником підприємства, установи, організації. Наприклад, міністерство або інший підпорядкований Кабінету Міністрів України центральний орган державної виконавчої вла¬ди, організація, на яку покладено функції з управління майном, що перебуває в державній власності, може делегувати керівнику повноваження щодо проведення колективних переговорів і укла¬дення колективного договору, зазначивши про це у контракті (п. 14 Типової форми контракту з керівником підприємства, що є у державній формі власності, затвердженої постановою Кабінет Міністрів України № 597 від 02.08.1995 p.). Якщо ж згадані акти не вказують, які органи є представниками роботодавця в колек¬тивно-договірному регулюванні, то таким повноважним пред-ставником повинен бути той орган, який реалізує трудову право¬суб'єктність роботодавця. У більшості випадків це керівник юри¬дичної особи, оскільки саме він укладає трудові договори та звільняє працівників. Кореспондоване керівнику право прийняття та звільнення працівників у жодному разі не змінює його статусу представника інтересів роботодавця — сторони колективного до¬говору.
7.  Наймані працівники беруть участь у колективно-договірному регулюванні через своїх представників. Цими представниками можуть бути профспілкові організації, спільні представницькі органи, представники, обрані і уповноважені найманими працівниками.
8.  Законодавець у коментованій статті визнає профспілкові організації повноважними суб'єктами щодо укладення колектив¬ного договору. Історично професійні спілки виступають пред¬ставницькими громадськими організаціями. Історія виникнення колективно-договірного регулювання свідчить, що воно тісно пов'язане з розвитком профспілкового руху, який покликаний здійснювати захист інтересів працівників. Лише з появою проф¬спілок фактично з'явилася можливість такого виду правового регулювання, яке дозволяло захистити інтереси найманої праці.
Правовий статус профспілок визначається Конституцією Ук¬раїни, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. та іншими нормативно-правовими актами.
Держава визнає профспілкові організації повноважними пред¬ставниками колективних інтересів найманих працівників, захис¬никами їх трудових і соціально-економічних прав у відносинах з роботодавцями. Таке представництво здійснюється незалежно від членства найманих працівників. Законодавець закріпив за профспілковими організаціями беззаперечне право на ведення переговорів і укладення колективного договору (статті 12, 243 і 246 КЗпП України). Тому для його реалізації не потрібно додатково¬го погодження з боку найманих працівників.
9.  Профспілкова організація, як і будь-яка інша юридична особа, реалізує свою правосуб'єктність через систему органів, створених для виконання цілей її діяльності. У колективно-договірному регулюванні свої повноваження вони здійснюють через створені ними виборні органи, а у разі відсутності таких — через представника (довірену особу) профспілки. Повноваження органів на представництво профспілкових організацій, як правило, визначаються в їх статутах, але таке представництво може здійс¬нюватися і на основі відповідного рішення профспілкового органу щодо профспілкового представника (довіреної особи).
10.  Укладати колективний договір може одна профспілкова організація, якщо вона є єдиною, або всі профспілки, що діють на підприємстві, в установі, організації.
У разі наявності на підприємстві, в установі, організації кіль¬кох профспілок створюється об'єднаний представницький орган за ініціативою будь-якої профспілки. На відміну від представни¬ків найманих працівників у колективно-договірному процесі об'єднаний представницький орган не формується загальними зборами чи конференцією працівників. Обов'язок створення цього органу покладено на профспілки. Участь профспілок у спільно¬му органі відбувається на засадах пропорційного представництва їх членів. Рішення загальних зборів (конференції) має правовста-новлююче значення, коли в об'єднаному представницькому органі не досягнуто згоди щодо колективного договору. В такій ситуації працівники визначають найбільш прийнятний проект колектив¬ного договору і профспілку, яка розробила цей проект, уповноважуючи її представляти інтереси найманих працівників у пода¬льшому веденні колективних переговорів і укладенні колективного договору.
Незважаючи на широке коло повноважень, об'єднаний пред¬ставницький орган не може укладати і підписувати колективний договір. Кожна профспілкова організація має визначитися щодо своїх конкретних зобов'язань за колективним договором та від-повідальності за їх невиконання. Ця вимога покладається на конкретні профспілки, а не на об'єднаний представницький орган.
По завершенні колективних переговорів кожна профспілкова організація, яка брала участь в об'єднаному органі, підписує ух¬валений загальними зборами (конференцією) трудового колективу проект колективного договору. Участь профспілки в об'єднано¬му органі є обов'язковою, оскільки інакше вона втрачає право представляти інтереси працівників при підписанні колективного договору.
11. Представництво інтересів найманих працівників у колек¬тивних переговорах з укладення колективних договорів може здійснюватися й іншими суб'єктами — представниками найманих працівників. Таке представництво можливе лише за наявності певних умов. Представники обираються у тому разі, якщо на підприємстві, в установі, організації відсутні профспілкові організації. Це представництво потребує обов'язкового волевиявлення найманих працівників, трудового колективу (статті 3, 4 Закону України «Про колективні договори і угоди», ст. 17 Закону України «Про підприємства в Україні»).
12. Законодавство не встановлює інших вимог до представників, тому наймані працівники самостійно визначають осіб, які представлятимуть їх інтереси. Такими суб'єктами можуть бути колегіальні органи або окремі працівники чи інші особи, що не перебувають у трудових відносинах з роботодавцем. Для ведення переговорів і укладення колективного договору наймані працівники можуть обрати одного або декількох представників.
Відповідно до Положення про порядок перевірки повноважень представників сторін колективного трудового спору (кон¬флікту), затвердженого наказом Національної служби посередництва і примирення (НСПП) № 41 від 31 травня 2000 p., така перевірка проводиться у випадках, якщо у відділення НСПП виникає сумнів у правомірності повноважень або якщо одна із сторін звернулася з таким проханням.