Соціальна діяльність підприємства

Стаття 69. Соціальна діяльність підприємства
1. Питання щодо поліпшення умов праці, життя і здоров'я, гарантії обов'язкового ме­дичного страхування працівників підприємства та їх сімей, а також інші питання со­ціального розвитку вирішуються трудовим колективом за участі власника або уповно­важеного ним органу відповідно до законодавства, установчих документів підприєм­ства, колективного договору.
2. Підприємство забезпечує підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів, їх економічне і професійне навчання як у власних навчальних закладах, так і в інших на­вчальних закладах за відповідними угодами. Підприємство надає пільги відповідно до закону своїм працівникам, які навчаються без відриву від виробництва.
3. Пенсіонери та інваліди, які працювали до виходу на пенсію на підприємстві, ко­ристуються нарівні з його працівниками наявними можливостями медичного обслуго­вування, забезпечення житлом, путівками в оздоровчі та профілактичні заклади, інши­ми соціальними послугами і пільгами, що передбачені статутом підприємства.
4. Власник, органи управління підприємства зобов'язані забезпечити для всіх пра­цівників підприємства належні і безпечні умови праці. Підприємство несе відповідаль­ність в установленому законом порядку за шкоду, завдану здоров'ю та працездатності його працівників.
5. Підприємство зобов'язане забезпечити сприятливі умови праці жінок та неповно­літніх, забезпечувати їх роботою переважно в денний час; жінок, які мають малолітніх дітей, вагітних жінок переводити на легшу роботу з нешкідливими умовами праці, нада­вати їм інші пільги, передбачені законом. Підприємство із шкідливими умовами праці створює окремі цехи, дільниці для надання жінкам, неповнолітнім та окремим катего­ріям працюючих більш легкої роботи.
6. Підприємство самостійно встановлює для своїх працівників додаткові відпустки, скорочений робочий день та інші пільги, а також має право заохочувати працівників ін­ших підприємств, установ, організацій, які його обслуговують.
7. Підприємство має право забезпечувати додатковою пенсією, незалежно від роз­мірів державної пенсії, працівника, який став інвалідом на даному підприємстві вна­слідок нещасного випадку або професійного захворювання. У разі смерті працівника підприємства при виконанні ним службових обов'язків власник, підприємство добро­вільно чи за рішенням суду забезпечують сім'ю працівника допомогою відповідно до закону.
8. Підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність підприєм­ства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.
1. Соціальна діяльність підприємства — це вкладення фінансових коштів до соціаль­но-економічного розвитку трудового колективу з метою стимулювання продуктивної праці, підвищення кваліфікаційного рівня персоналу, збереження життя та здоров'я працюючих, створення системи їх соціального захисту на рівні підприємства, забезпечення сприятливого психологічного клімату в колективі.
Соціальна діяльність регулюється централізовано і децентралізовано. У централізовано­му порядку держава приймає загальнообов'язкові нормативно-правові акти, а на локальному рівні соціальний розвиток трудового колективу є предметом регулювання у таких локальних актах, як установчі документи, колективний договір.
Найбільш повно відносини соціально-економічного розвитку трудового колективу регу­люються у колективному договорі. Він обов'язково укладається на підприємствах, в устано­вах, організаціях незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, що перед­бачено у п. 7 ст. 65 ГК і спеціальних нормах Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. У колективному договорі визначаються напрями соціального роз­витку підприємства, встановлюються додаткові трудові та соціально-побутові гарантії і пільги для працівників підприємства стосовно забезпечення зайнятості, оплати праці, режи­му праці та відпочинку, організації охорони праці та оздоровлення працюючих і членів їх сімей, житлово-побутового забезпечення, культурного розвитку тощо.
Створення безпечних та нешкідливих умов праці є обов'язком роботодавця. Відповідні гарантії, пільги та компенсації встановлюються на державному рівні нормами законів Укра­їни «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про загальнообов'язкове державне соціаль­не страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р., «Про пенсійне забезпечення» від 5 липня 1991 р., «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. тощо.
У колективному договорі сторони передбачають забезпечення соціальних гарантій у га­лузі охорони праці на рівні не нижчому встановленого законодавством, їх обов'язки, а також комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та ви­робничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці, запобігання виробни­чому травматизму, професійним захворюванням, аваріям і пожежам, визначають обсяги та джерела фінансування зазначених заходів. Встановлюючи додаткові соціальні пільги та ком­пенсації, треба враховувати положення галузевих угод, Генеральної та регіональних угод.
Фінансування заходів щодо охорони праці здійснюється виключно роботодавцем. Його розмір визначено у ст. 19 Закону України «Про охорону праці». Затрати на охорону праці за загальним правилом становлять не менше 0,5 відсотка від суми реалізованої продукції. Спеціальними правовими актами може передбачатися підвищений рівень фінансування. Суми цих витрат на вугледобувних підприємствах визначено постановою КМУ «Про заходи щодо поліпшення стану охорони праці на підприємствах, що належать до сфери управління Міністерства вугільної промисловості» від 10 грудня 1998 р., у гірничо-металургійному ком­плексі — не менше 0,6 відсотка від суми реалізованої продукції, що встановлено Галузевою угодою України на 2007—2008 рр.
Одним із напрямів соціальної діяльності підприємства є соціальне страхування працівни­ків. Нині існують чотири види загальнообов'язкового державного соціального страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору: пенсійне страхування, страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, страхування на випадок безробіття, страху­вання від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. Неврегульованим залишається державне медичне страхування пра­цівників. Таке страхування може здійснюватися на умовах колективного договору через укладення договорів про медичне страхування та медичне обслуговування працівників. Пе­редбачається у колективних договорах також додаткове недержавне пенсійне страхування працівників.
2. Професійний рівень підготовки робітників і спеціалістів є одним із факторів забезпе­чення конкурентоспроможності підприємства та його продукції, підвищення продуктивно­сті праці. В Україні схвалена Концепція розвитку системи підвищення кваліфікації праців­ників на період до 2010 р. і розроблено План заходів щодо реалізації Концепції розвитку си­стеми підвищення кваліфікації працівників на період до 2010 р.
Підготовка кваліфікованих робітників і спеціалістів забезпечується шляхом навчання на виробництві та/або в навчальних закладах різного рівня. Організація професійно-технічного навчання на виробництві здійснюється у відповідності з Положенням про професійне навчан­ня кадрів на виробництві від 26 березня 2001 р. та Положенням про організацію навчаль­но-виробничого процесу на виробництві від 27 грудня 2006 р. Можливі такі види професійно­го навчання на виробництві: первинна професійна підготовка робітників; перепідготовка робітників; підвищення кваліфікації робітників; підвищення кваліфікації керівних працівників і фахівців.
Первинна професійна підготовка передбачає професійно-технічне навчання осіб, які раніше не мали робітничої професії. Вона здійснюється для прийнятих на роботу учнів шляхом курсового чи індивідуального навчання за робочими навчальними планами та програмами. Ця підготовка завершується кваліфікаційною атестацією з присвоєнням кваліфікації «кваліфікований робітник» з набутої професії відповідного розряду (категорії), про що видається свідоцтво.
Перепідготовка робітників — це професійно-технічне навчання, спрямоване на оволодінняіншою професією робітниками, які здобули первинну професійну підготовку. Вона здійс­нюється: для навчання робітників, які вивільнюються у зв'язку з перепрофілюванням, реор­ганізацією підприємства тощо; для розширення їх професійного профілю, підготовки до роботи в умовах колективної форми організації праці; у разі потреби змінити професію у зв'язку з відсутністю роботи, що відповідає професії, або втрати здатності виконувати роботу за попередньою професією.
Підвищення кваліфікації передбачає професійно-технічне навчання робітників, що дає змогу розширити і поглибити раніше здобуті знання, уміння і навички на рівні вимог вироб­ництва чи сфери послуг. Існують такі форми цього навчання: виробничо-технічні курси; курси цільового призначення; інші форми, що визначаються підприємствами. Періодичність на-знання робітників на курсах підвищення кваліфікації встановлюється, як правило, не рідше одного разу на 5 років.
Підвищення кваліфікації керівних працівників і фахівців здійснюється з метою вдоскона­лення знань, умінь та навичок за наявною спеціальністю, оволодіння новими функціональними обов'язками і особливостями трудової діяльності в умовах ринку, освоєння менеджменту, маркетингу, удосконалення навичок управління сучасним виробництвом, раціональної та ефективної організації праці тощо. Застосовуються такі форми навчання, як спеціалізація, довгострокове підвищення кваліфікації, короткострокове підвищення кваліфікації, стажування та інші.
Для забезпечення належної організації та фінансування професійної підготовки до колективного договору, як правило, включається розділ «Забезпечення продуктивної зайнятості».
Колективний договір може містити положення про навчання працівників та їх дітей у вищих закладах освіти за рахунок підприємства. Таким працівникам, а також усім працівникам, які навчаються і суміщають роботу з навчанням, надаються пільги (статті 201-—220 КЗпП, статті 13—16 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р.). Вони мають право на скорочення робочого часу, звільнення з роботи із збереженням заробітної плати на період навчання, оплату проїзду до місця знаходження навчального закладу тощо. Для цієї
категорії працівників за рахунок власних коштів підприємства можуть встановлюватися додаткові гарантії та пільги.
3. Пенсіонери та інваліди, які працювали на підприємстві до виходу на пенсію, мають право нарівні з працівниками, користуватися наявними можливостями медичного обслугову­вання, забезпечення житлом, путівками в оздоровчі та профілактичні заклади, що закріплено в спеціальних нормативних актах, основними з яких є закони України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 р., «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р. Від--3 звідні положення містяться у Генеральній, галузевій, регіональних угодах. В установчих документах і/або колективному договорі також можна передбачати соціальні послуги та пільги для цієї категорії осіб. У колективних договорах додаткових соціально-побутових пільг вста­новлюється значно більше, що залежить від фінансової спроможності підприємства. Передбачаються, зокрема, забезпечення паливом, надання транспорту, матеріальної допомоги (регулярної або в окремих випадках), соціальні виплати на лікування тощо.
4. Вимоги до роботодавця щодо створення належних безпечних та нешкідливих умов праці встановлені також статтями 153—172 КЗпП, Законом України «Про охорону праці». У разі їх недотримання, що призвело до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я працівника у зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків, підприємство вважається правопорушником. Зміна економічного механізму акумуляції страхових внесків і тарифів зумовила зміну порядку відшкодування шкоди. Усі страхові внески роботодавці, виконуючи вимогу застрахува­ти своїх працівників, сплачують Фонду соціального страхування від нещасних випадків (далі — Фонд) відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне со­ціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». У зв'язку з цим у разі настання страхового випадку відшкодування шкоди покладено не на підприємство, а на Фонд. Враховуючи вказані зміни при удосконалюванні господарського законодавства слід уточнити коментовану норму.
Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання. Ступінь стійкої втрати професійної працездатності внаслідок нещасного випадку або про­фесійного захворювання визначається Медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) за участю Фонду, що надає право на страхові виплати потерпілому працівнику, а у разі його смерті — визначеним законом членам сім'ї. Це можуть бути виплати втраченого заробітку (його частини), одноразова допомога, пенсія по інвалідності, пенсія у зв'язку з втратою году­вальника, страхові виплати на медичну та соціальну допомогу, інші види соціальної допомо­ги, їх розмір і порядок призначення та виплати встановлено законом. Крім цього, за рахунок власних коштів підприємство може здійснювати додаткові виплати потерпілим і членам їх сімей на умовах, передбачених колективним чи трудовим договором.
5. Трудове законодавство встановлює підвищені вимоги до охорони праці окремих кате­горій працівників, до яких насамперед відносяться жінки, неповнолітні особи, інваліди. Від­повідні норми стосовно праці жінок передбачені КЗпП України (статті 174—186), законами України «Про охорону праці», «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоло­віків» від 8 вересня 2005 p., іншими нормативно-правовими актами. Забороняється застосу­вання праці жінок на важких роботах і роботах зі шкідливими умовами праці, на підземних роботах, залучення їх до підняття та переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, до робіт у нічний час, за винятком галузей, де це викликано особли­вою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.
Вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, забороняється залучати де роботи у нічний час, до надурочних робіт, робіт у вихідні дні, посилати у відрядження. Згід­но з медичним висновком вагітним жінкам знижуються норми праці або вони переводяться на іншу роботу, яка виключає вплив несприятливих виробничих факторів. На період переве­дення їм зберігається середній заробіток за попередньою роботою. Відповідно до законо­давства вагітні жінки та жінки, які мають дітей, забезпечуються матеріальною допомогою, їм скорочується робочий час, надаються соціальні відпустки, інші гарантії та пільги. Окремі гарантії, на які мають право жінки, передбачені для батьків, що виховують дітей без матері, утому числі в разі перебування матері в лікувальному закладі (ст. 186' КЗпП).
Положення про охорону праці неповнолітніх включено до гл. XIII «Праця молоді» КЗпП Особи, які не досягай вісімнадцяти років, приймаються на роботу після попереднього ме­дичного огляду і підлягають щорічному медичному огляду до досягнення 21 року. Неповно­літні особи працюють на умовах скороченого робочого часу зі збереженням заробітку Не допускається залучення неповнолітніх осіб до праці на важких роботах, на роботах з: шкідливими або небезпечними умовами праці, до нічних, надурочних робіт, до робіт у вихід­ні дні, до підняття та переміщення предметів, маса яких перевищує встановлені граничні норми. Щорічна основна відпустка неповнолітніх працівників становить 31 календарний день і надається у зручний час (ч. 8 ст. 6 Закону України «Про відпустки»).
В останні роки приділяється підвищена увага соціальному захисту інвалідів. Прийняті комплекс нормативно-правових актів стосовно забезпечення права інвалідів на зайнятість створення для них сприятливих умов на робочому місці з урахуванням рекомендацій МСЕК та індивідуальних програм реабілітації. Державна політика у сфері соціального захисту інва­лідів ґрунтується на Конвенції про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів бід 20 червня 1983 p., ратифікованій Законом України від 6 березня 2003 p., законах України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р., «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 6 жовтня 2005 р. тощо.
Підприємство повинно вживати додаткових заходів щодо безпеки праці інвалідів, облад­нати для них робочі місця відповідно до Положення про індивідуальну програму реабілітації інвалідів від 23 травня 2007 р. Реалізація положень законодавства про охорону праці жінок, неповнолітніх та інвалідів здійснюється через відповідні норми колективного договору. Де­які колективні договори мають окремий розділ «Особливості застосування праці окремих категорій працівників».
6. Підприємство може самостійно за власні кошти встановлювати скорочений робочий тиждень для всіх працюючих чи окремих категорій, додаткові відпустки, різні види і форми заохочень, інші додаткові гарантії, пільги, компенсації. Це закріплюється в колективному договорі або інших локальних нормативних актах. Такі положення узгоджуються з проф­спілками або іншими представниками працівників. Указані пільги також можуть включа­тись безпосередньо до трудових договорів.
Крім своїх працівників, підприємство може також заохочувати працівників інших орга­нізацій, які його обслуговують, зокрема працівників медичних, культурно-освітніх, дитячих навчальних, спортивних закладів, організацій громадського харчування та інших установ.
7. Обов'язкові страхові виплати у разі смерті працівника при виконанні ним трудових обов'язків члени сім'ї одержують від Фонду, а не від власника та/або підприємства, що пе­редбачено Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності». Крім обов'язкових страхових виплат (див. коментар до ч. 4 коментованої статті), у колективному договорі може бути передбачено, що підприємство за рахунок влас­них коштів надає постраждалим внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання (в тому числі членам сім'ї померлого) будь-яке додаткове матеріальне забезпечення та соціальні послуги особам (у тому числі призначення додаткової пенсії або доплати до неї). Окрім матеріальної допомоги, членам сім'ї можуть надаватися путівки до оздоровчих закла­дів, соціально-побутові послуги тощо.
8.Спеціальними нормами встановлюються квоти робочих місць для працевлаштування окремих категорій громадян. До таких громадян відносяться: жінки, які мають дітей віком до шести років; одинокі матері, які виховують дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; особи, які закінчили або припинили навчання у середніх загальнообов'язкових шко­лах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилися зі строкової військової або альтер­нативної (невійськової) служби і яким надається перше робоче місце; діти-сироти, які залишилися без піклування батьків; особи передпенсійного віку (чоловіки до досягнення 58 ро­ків, жінки — 53 років); особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікуван­ня; інваліди, які не досягай пенсійного віку. Квота робочих місць встановлюється за подан­ням центрів зайнятості (крім квоти для інвалідів) для всіх підприємств, установ і організацій з чисельністю працюючих понад 20 осіб для бронювання ними до 5 відсотків загальної кіль­кості робочих місць. Якщо на підприємстві працює передбачена кількість перелічених вище осіб, квота не встановлюється, (ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення»).
Встановлення вказаної квоти є також гарантією права молоді на отримання першого робо­чого місця (ст. 197 КЗпП, ст. 7 Закону України «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 p.).
Для працевлаштування інвалідів підприємства за рахунок коштів Фонду соціального за­хисту інвалідів або за рішенням місцевих органів за рахунок власних коштів створюють спеціальні робочі місця. Відмова у прийомі на роботу або в просуванні по службі, звільнення за : ініціативою роботодавця, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інва­лідності не допускаються, за винятком випадків, коли це пов'язано з відповідним висновком МСЕК (ст. 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»). Нор­матив робочих місць для працевлаштування інвалідів — 4 відсотки середньооблікової чи­сельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо чисельність працюючих ста­новить від 8 до 25 осіб, — 1 робоче місце. Якщо чисельність працюючих інвалідів не відповідає нормативу, підприємство щороку сплачує середню річну заробітну плату на відповід­ному підприємстві за кожне не зайняте інвалідом робоче місце, а якщо чисельність працю­ючих становить від 8 до 15 осіб, — половину середньої річної заробітної плати на відповідно­му підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда.