Розкриття банківської таємниці

Верховний Суд України, відповідно до статті 47 Закону України «Про судоустрій України», узагальнив практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів про розкриття банками інформації що містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб.

У даній публікації висвітлюються основні висновки проведеного узагальнення, і Верховний Суд України запрошує науковців, юристів-практиків до участі в розробці відповідної постанови Пленуму, яке готується.
Правовий режим інформації, що містить банківську таємницю; визначені законодавством підстави і правила її розкриття

Як відомо, банківська система в будь-якій країні є важливою складовою економіки і має значний вплив на життєдіяльність суспільства. З метою забезпечення її стабільного та ефективного функціонування держава створює ряд гарантій банківської діяльності, одне з головних місць серед яких займає банківська таємниця.

На сьогодні правовий режим банківської таємниці визначається Цивільним кодексом України № 435-IV від 16 січня 2003 року (ГК), а також Законом України «Про банки і банківську діяльність» № 2121-ІІІ від 7 грудня 2000 року (Закон № 2121-ІІІ) , який є основним нормативно-правовим актом, що визначає правовий режим банківської таємниці в Україні. Цим Законом окреслено обсяг поняття банківської таємниці, встановлено механізм її збереження і порядок її розкриття.

Разом з тим встановлений законом режим банківської таємниці не має абсолютного характеру, оскільки їм передбачаються правомірні правові дії щодо розкриття такого виду інформації.

Аналіз чинного законодавства дає підстави вказати, що банківська таємниця належить до такого виду інформації з обмеженим доступом, як таємна інформація (різновид комерційної таємниці).

Згідно зі статтею 1076 ЦК, банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їх посадовим та службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках і в порядку, встановлених Законом № 2121-ІІІ.

Зокрема, статтею 60 цього Закону визначено поняття банківської таємниці - це інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, Яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту. Цією ж статтею визначені відомості, що становлять банківську таємницю.

Крім того, банківською таємницею є та інформація, яка залишилася у банку після смерті особи, оскільки, відповідно до частини 2 статті 62 Закону України № 2121-ІІІ, довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунку ( вкладу) в заповідальне розпорядження банку, Державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів).

До банківської таємниці належить та інформація про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта, оскільки частиною 3 статті 62 цього ж Закону банку заборонено надавати таку інформацію.

Системний аналіз відповідного законодавства свідчить про те, що перелік банківської таємниці можна доповнити наступними положеннями: Персональними даними про діючі клієнтів банку, отриманими банком офіційно; відомостями про майно, яке знаходиться на зберіганні у банку (відомості про власника майна, перелік майна і його вартість, відомості про види банківського заощадження); інформацією про осіб, які хотіли стати клієнтами банку, Але при наявності певних причин ними не стали; інформацією про клієнтів, які вже припинили свої відносини з банком.

Правова охорона прав власника банківської таємниці починається з моменту укладення у письмовій формі договору між клієнтом - з одного боку, і банківською установою - з іншого.

Основними суб'єктами права на банківську таємницю є: 1) власники банківської таємниці; 2) зберігачі банківської таємниці.

Оскільки в Законі № 2121-ІІІ чітко не прописано, хто є власником банківської таємниці, а хто її зберігачем, то з урахуванням системно-логічного аналізу законодавства це можна розуміти таким чином:

- Власник банківської таємниці - це клієнт банку, тобто. фізична або юридична особа, у процесі співпраці з банківською установою надала йому відомості, які можуть становити банківську таємницю;

- Хранитель банківської таємниці - це особа, яка при виконанні своїх службових обов'язків отримує відомості, що становлять банківську таємницю. До зберігачам можна віднести: НБУ, банки та органи державної влади, вичерпний перелік яких зазначений в пунктах 2-6 частини 1 статті 62 Закону № 2121-ІІІ. Цей перелік є вичерпним і може бути змінений лише на підставі закону.

Особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України.

Розкриття банківської таємниці може здійснюватися в двох формах: адміністративної та судової. Адміністративна - забезпечується на вимогу зазначених у законі компетентних осіб безпосередньо банком і без попереднього звернення до суду. Судова - надається банком, але: а) на вимогу суду або б) за рішенням суду. У свою чергу, на вимогу суду банківська таємниця розкривається в двох випадках: А) суддею одноособово з дотриманням режиму секретності; б) судом при розгляді справи в господарському, адміністративному, кримінальному та цивільному судочинстві. Відбувається це, як правило, при вирішенні судом питань про забезпечення доказів, витребування доказів, про що судом ухвалюються процесуальні визначення.

Що стосується доступу до банківської таємниці за рішенням суду, то таке право надається лише внаслідок судового розгляду цивільних справ за правилами глави 12 розділу IV ЦПК.
Вид виробництва, юрисдикція, підсудність

Справи про розкриття банками інформації що містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб розглядаються в порядку окремого провадження суддею одноособово без проведення попереднього судового засідання.

Оскільки розгляд справ окремого провадження зазначеної категорії за правилами господарської юрисдикції у відповідному Господарському процесуальному кодексі України не передбачено, то такі справи незалежно від суб'єктного складу підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.

Разом з тим суди повинні враховувати, що справа розглядається в порядку цивільного судочинства, а тому необхідно розрізняти випадки звернення органів досудового слідства, які повинні розглядатися в порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України (статті 141, 177, 178; далі - КПК).

Проте матеріали узагальнення свідчать про те, що не існує єдиної судової практики розгляду справ про розкриття банківської таємниці за заявами органів прокуратури України, Державної податкової служби України, Служби безпеки України у випадках, Коли вони звертаються до суду для розкриття банківської таємниці у зв'язку з проведенням оперативно-розшукових заходів або в рамках кримінальної справи.

Однак навіть за очевидної неприпустимість розгляду в порядку цивільного судочинства справ за певними заявами про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, іноді суди відкривали провадження у справі і постановляли рішення на користь заявників. Також нерідко ототожнюються поняття розкриття інформації, яка є банківською таємницею, і поняття виїмки, і фактично надається дозвіл на виїмку документів, яка повинна здійснюватися в порядку, передбаченому КПК України.

Слід зазначити, що, згідно зі статтею 234 ЦПК, особливе виробництво, в порядку якого суд розглядає справу про розкриття банком що містить банківську таємницю інформації, це вид непозовного цивільного судочинства, При якому розглядаються цивільні справи щодо підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів. Таким чином, в порядку цивільного судочинства не підлягають розгляду заяви, пов'язані з оперативно-розшуковою діяльністю або розслідуванням кримінальних справ. Такі питання повинні вирішуватися в порядку кримінального процесуального законодавства, зокрема, у порядку, передбаченому статтями 141, 66, 97, 177, 178 КПК України. Зокрема, згідно зі статтею 66 КПК України, особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, що перебувають в їх провадженні, вправі вимагати від банків містить банківську таємницю інформацію щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом № 2121 -ІІІ.

Також слід зазначити, що дії, що здійснюються суб'єктами цивільного і кримінального судочинства, мають різний характер і змістовне наповнення, тому регламентація нормами цивільного процесуального права дій в рамках кримінального процесу, Порядок виробництва якого визначений статтею 1 КПК України, виключається (крім випадків, коли це пов'язано з рішенням цивільного позову у кримінальній справі).

Підсудність розгляду справ цієї категорії визначена статтею 287 ЦПК, яка передбачає, що заява про розкриття банком що містить банківську таємницю інформації щодо юридичної або фізичної особи у випадках, встановлених законом, подається до суду за місцем знаходження банку, Який обслуговує така юридична або фізична особа. Отже, загальні правила підсудності, визначені главою 1 розділу III ЦПК, застосовуватися не можуть.

Що ж стосується питання територіальної підсудності, то заяви про розкриття банком що містить банківську таємницю інформації можуть подаватися до суду, крім місця знаходження банку, також і за місцем знаходження філії банку, якщо філія обслуговує юридична або фізична особа, Щодо якого потрібно розкриття такої інформації. Проте, враховуючи, що філія не є юридичною особою, на підставі положень частини 2 статті 30 ГПК, особою, яка бере участь у даній справі, може бути лише банк.

В результаті вивчення матеріалів справ встановлено, що більшість заяв були подані і розглянуті судами за місцем перебування філій банку.
Зміст заяви, відкриття провадження і призначення справи до розгляду

Слід звернути увагу на те, що не будь-яка особа може звернутися до суду з заявою про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю. Зі змісту статті 287 ЦПК, в якій мова йде про звернення до суду у випадках, встановлених законом, та статті 62 Закону № 2121-ІІІ та інших законів, що регулюють порядок розкриття що містить банківську таємницю інформації, вбачається, що суд може розглядати заяви: А) осіб, які мають право на отримання такої інформації, але за законом вони не були наділені правом безпосереднього звернення до банку з вимогою про розкриття такої інформації; б) осіб, які мають, згідно із законом, право на звернення до банку з заявою про розкриття банківської таємниці у відповідному обсязі (обмеженому), Але банк відмовив їм у розкритті цієї інформації. Проте, якщо такий орган або особа має право безпосереднього звернення до банку про розкриття банківської таємниці, але вимагає розкриття цієї таємниці в повному обсязі, а не в обмеженому, відповідно до своїх передбачених законом повноважень, то суд не може відмовити у відкритті провадження у справі.

Вимоги до змісту заяви про розкриття банком що містить банківську таємницю інформації щодо юридичної або фізичної особи визначені у статті 288 ГПК.

Оскільки заяви про розкриття банком що містить банківську таємницю інформації розглядаються в порядку окремого провадження, суд розглядає такі справи за участю заявника та зацікавлених осіб (статті 234 і 235 ЦПК), а не позивача і відповідачів, як нерідко наголошувалося судами.

Складність процесуального питання про відкриття провадження у справі або про визначення відповідності заяви вимогам закону полягає й у тому, що вже на цій стадії процесу відповідність форми та змісту заяви вимогам процесуального закону для справ даної категорії має важливе значення, Оскільки суддя повинен керуватися нормами спеціальних законів України, зокрема, таких як: «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про інформацію», «Про систему оподаткування», «Про Державну податкову службу в Україні», «Про міліцію», «Про прокуратуру», «Про Службу безпеки »,« Про Державну контрольно-ревізійну службу в Україні »,« Про Антимонопольний комітет України », «Про Рахункову палату Верховної Ради України», «Про Державну виконавчу службу» та ін.

Наприклад, вирішуючи питання про відповідність форми та змісту заяви про розкриття банком що містить банківську таємницю інформації, представленого органами Державної податкової служби, суддя повинен застосувати положення статей 11 та 111 Закону України «Про Державну податкову службу в Україні», Які визначають права цих органів, підстави та порядок проведення податкових перевірок, оскільки підстави для розкриття банківської таємниці відповідно до пункту 3 частини 1 статті 288 ЦПК обов'язково повинні бути зазначені в поданій до суду заяві.

У разі відсутності відповідного процесуального реагування щодо застосування положень статей 119 і 121 ЦПК на такий вада заяви у стадії судового розгляду виникає складність при дотриманні вимог частини 2 статті 290 ЦПК, якою визначено, що якщо під час судового розгляду буде встановлено, Що заявник вимагає розкрити містить банківську таємницю інформацію щодо юридичної або фізичної особи без визначених законом підстав і повноважень, то суд постановляє рішення про відмову в задоволенні заяви.

Разом з тим положення пунктів 4 і 5 частини 1 статті 288 і частина 2 статті 290 ЦПК не суперечать один одному. При подачі до суду заяви заявник обгрунтовує його відповідно до вимог статті 288 ЦПК, тим не менше, давати кінцеву оцінку такому обгрунтуванню при вирішенні питання про відкриття провадження у справі суд не може. Лише в ході розгляду справи, встановивши відсутність у заявника підстав і повноважень на розкриття банківської таємниці, суд відмовляє в задоволенні заяви.

Особливу увагу слід звернути на те, що законодавець передбачає можливість розгляду справ даної категорії з повідомленням тільки заявника у випадках, коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів і національної безпеки (частина 1 статті 289 ЦПК).

Частково розкриття терміна «охорона державних інтересів і національної безпеки» дав Конституційний Суд України у рішенні від 8 квітня 1999 року (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді), де вказано, Що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди лежить потреба у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, На охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та т.п.

Узагальнення показало, що проблема суден при виконанні цього положення процесуального закону полягає в тому, що, крім вказівки цієї оціночної фрази (передбаченої частиною 1 статті 289 ЦПК), заявник нічим не мотивує таку необхідність.

Однак якщо справу розглянуто за участю лише заявника, то в силу частини 3 статті 290 ЦПК суд у будь-якому випадку повинен вислати залученими до участі особам копію судового рішення.
Розгляд справи, особливості суб'єктного складу учасників процесу

Згідно з частиною 3 статті 235 ЦПК, справи окремого провадження розглядаються судом з дотриманням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені відповідною главою ЦПК про окремі категорії справ окремого провадження.

Справи про розкриття банками що містить банківську таємницю інформації щодо юридичної або фізичної особи розглядаються судами за правилами непозовного (особливого) виробництва, загальною рисою якого є відсутність спору про право. Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заява грунтується на спорі, який розглядається у порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює зацікавленим особам, що вони мають право подати заяву на загальних підставах (частина 3 статті 289 ЦПК).

До суб'єктів, які мають право вимагати від банку розкриття що містить банківську таємницю інформації, відповідно до частини 1 статті 62 Закону № 2121-ІІІ, відносяться: Власник інформації (клієнт банку або його представник), суд, органи прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, державної податкової служби, державної виконавчої служби, спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, Антимонопольний комітет. Остаточного переліку таких суб'єктів свідчить про те, що інші фізичні та юридичні особи, в тому числі і державні органи, у випадку, визначеному законом, мають право отримати відповідну інформацію виключно за рішенням суду.

Потрібно звернути увагу на те, що Закон № 2121-ІІІ не містить будь-яких обмежень обсягу розкриття що містить банківську таємницю інформації, що надається: а) на письмовий запит власника інформації; б) на вимогу суду; в) за рішенням суду. Таким чином, органам прокуратури, Служби безпеки, внутрішніх справ, державної податкової служби, державної виконавчої служби, спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу обсяг розкриття такої інформації повинен містити чітко визначені межі.

Так, органам Прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України банком розкривається інформація стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний період часу; органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питанням оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний період часу; спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогустосовно додаткової інформації про фінансову операцію, Яка стала об'єктом фінансового моніторингу; органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів щодо стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності.

Крім того, необхідно враховувати положення спеціального законодавства, яким таке право надано іншим органам, наприклад, законами України: «Про Рахункову палату України», «Про Державну контрольно-ревізійну службу».

У тому випадку, коли законом суб'єкту звернення надано право самостійно звертатися в банк за отриманням що містить банківську таємницю інформації, суди не завжди перевіряють, Чому суб'єкт звернення самостійно не звернувся до банку за отриманням такої інформації і відповідав чи відмовою банк цього суб'єкту звернення до її надання, за винятком випадків, коли заявник просить розкрити інформацію в більшому обсязі, ніж він має на це право згідно із законом.

Як свідчить судова практика із заявами про розкриття що містить банківську таємницю інформації, до судів у 2008 році та у І півріччі 2009 року найчастіше зверталися органи державної податкової служби.

Як правило, органи державної податкової служби зверталися до суду з заявами про розкриття банківської таємниці, посилаючись на проведення планової та позапланової виїзної перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів до державного бюджету суб'єктами господарської діяльності. Значна частина заяв органів ДПІ повертається у зв'язку з їх невідповідністю вимогам частини 4 статті 288 ЦПК, тобто при відсутності обгрунтування необхідності розкриття банківської таємниці, цілі використання інформації. Також до матеріалів заяв органи ДПІ не прилучають докази щодо наявності рішення керівника органу ДПІ про призначення проведення перевірок у випадках, коли за обставинами справи це є необхідним, і докази отримання платником податків повідомлення про проведення перевірки.

Необхідність рішень керівника органу ДПІ про призначення таких перевірок у певних випадках безпосередньо випливає з вимог закону.

Так, підстави та порядок проведення органами державної податкової служби планових та позапланових виїзних перевірок своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) визначені у статті 111 зазначеного Закону, А умови допуску посадових осіб органів державної податкової служби до проведення планових та позапланових виїзних перевірок визначені у статті 112 Закону.

Слід зазначити, що ненадання у встановлений термін податкової декларації або розрахунків, якщо їх надання передбачено законом згідно з пунктом 2 частини 6 статті 111 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», Є підставою лише для ініціювання органами податкової служби позапланової виїзної перевірки, здійснення якої можливе лише на підставі рішення суду. Наявність такого рішення у зв'язку з розглядом заяви ДПІ нерідко судом не з'ясовувалося, наказ про проведення планової перевірки і терміни її проведення в матеріалах справи також відсутні. Неправильним є задоволення в таких випадках заяви ДПІ про розкриття банківської таємниці, оскільки, по суті, податкові служби перекладають на суд виконання ними своїх безпосередніх обов'язків. Крім того, згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Звертає на себе увагу те, що в рішеннях судів у справах даної категорії таке обгрунтування, як «що містить банківську таємницю інформація, надасть можливість заявнику встановити господарюючих суб'єктів, які здійснювали фінансово-господарські відносини з підприємством, Що має важливе значення для встановлення обороту грошових коштів », є типовим. Однак у таких рішеннях відсутній виклад правових підстав для здійснення певної перевірки органом державної податкової служби (т.е. не тільки наявність права отримати інформацію, виходячи з визначеного Законом України «Про банки і банківську таємницю» переліку органів, але й дотримання порядку проведення певної перевірки, у зв'язку з яким запитується інформація).

Видається, що Державна податкова служба України звертається до суду з заявою про розкриття що містить банківську таємницю інформації без достатніх на те підстав, а саме: Для отримання таких підстав Державну податкову службу України в особі її органів необхідно провести документальну перевірку щодо виявлення контрагентів, інформація про які міститься у фінансово-господарських документах підприємства, і лише потім, якщо матеріали перевірки дають для цього підстави, Звертатися до суду із заявою про розкриття що містить банківську таємницю інформації.

Також даний заявник звертається до суду з заявами про розкриття що містить банківську таємницю інформації, мотивуючи свої вимоги тим, що, за даними інформаційної системи автоматизованого зіставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту, Виявлено суми сумнівних операцій з заниженням податкових зобов'язань або особа змінила юридичну адресу, або ухиляється від отримання повідомлення про проведення планової перевірки, чи не подав податкову декларацію, або на підставі подання ним заяви про припинення підприємницької діяльності, Що не є встановленим законом підставою для розкриття що містить банківську таємницю інформації щодо юридичної або фізичної особи. Тим самим порушуються вимоги статті 11 Закону України «Про Державну податкову службу в Україні».

У свою чергу податкові відносини, в межах яких державні податкові інспекції відповідно до статті 111 Закону України «Про Державну податкову службу в Україні» здійснюють перевірки господарської діяльності, за змістом статті 67 Конституції України, частини 2 статті 1 ЦК України та статей 2, 5 , 9, 11, 20 Закону України «Про систему оподаткування» відносяться до публічно-правових відносин. При цьому необхідно звернути увагу на те, що у разі відсутності представленої у встановлені строки податкової декларації та в разі неможливості визначити суму податкового зобов'язання платника податків, серед іншого, У зв'язку з невстановленням фактичного місцезнаходження платника податків або його окремих підрозділів, а також у зв'язку з незнанням платником податків податкового обліку або відсутністю визначених законодавством первинних документів, на що власне вказує ДПІ майже в кожній своїй заяві, Органи державної податкової служби мають повноваження, згідно з пунктом 4.3 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (№ 2181), визначити за непрямими методами податкове зобов'язання, нарахувавши недоїмку, що підлягає згідно з пунктом 4.3.5 Статті 4 цього Закону стягнення за рішенням суду, яке буде прийнято відповідно до правил адміністративного судочинства.

Зазначене дає підстави зробити висновок, що у разі, Якщо підставою звернення до суду органу державної податкової служби з заявою про розкриття банківської таємниці є дії порушника податкового законодавства та щодо таких дій для цих органів відповідними спеціальними законами передбачено спосіб реагування, То у суду немає підстав для задоволення заяви. Винятком є обгрунтовані посилання заявника на неможливість здійснення ним дій згідно способів реагування, передбачених зазначеними вище законами.

Під час узагальнення справ встановлено, що одні суди в більшості випадків, задовольняючи заяву податкового органу про розкриття що містить банківську таємницю інформації, зобов'язували банки надавати таку інформацію не тільки щодо зацікавленої особи (юридичної або фізичної), А й щодо клієнтів іншого банку або інших клієнтів цього банку, які володіють інформацією про особу, до якого належить питання про розкриття банківської таємниці, враховуючи, що їх імена вказані в бухгалтерських документах, угодах та операціях тієї особи, Яке цікавить одержувача інформації (мова йде про контрагентів та фінансові операції з ними).

Інші суди, навпаки, в частині розкриття банківської таємниці щодо контрагентів особи, яка цікавить податкові органи, відмовляли в розкритті такої інформації. З цього приводу необхідно зазначити таке.

Відповідно до частини 4 статті 62 Закону України «Про банки і банківську таємницю», банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта.

Разом з тим у абзаці 1 пункту 3.5 Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затверджених постановою Правління Національного банку України від 14 липня 2006 року № 267, передбачено, що банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах, операціях клієнта, Якщо інше не зазначено в дозволі клієнта іншого банку або у вимозі, рішенні (постанові) суду.

Це означає, що лише на вимогу суду або рішенням суду може бути розкрито особа (особи) контрагента тієї особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці.

Відзначаючи обов'язок банку про розкриття що містить банківську таємницю інформації щодо певної особи, можна зобов'язати банк розкрити лише інформацію про контрагентів цієї особи (найменування, реквізити і т.п.), Але не ставить за обов'язок банкам розкривати щодо цього контрагента банківську таємницю, оскільки він не був залучений до участі у справі.
Оскарження судового рішення: Суб'єкти, строки оскарження

Згідно з частиною 3 статті 290 ЦПК, особа, щодо якої банк розкриває банківську таємницю, або заявник мають право у п'ятиденний строк оскаржити ухвалене судом рішення до апеляційного суду у встановленому порядку. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.

Т.е. розкриття банківської таємниці має незворотний характер і правових наслідків дана норма щодо скороченого строку оскарження не має, і поворот виконання в разі скасування рішення суду є неможливим.

У резолютивній частині рішення суди не завжди правильно відзначають термін і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження. У деяких випадках є такий недолік, як неправильне зазначення строку і порядку апеляційного оскарження, коли вказуються не спеціальний термін і порядок оскарження, визначений особливостями цієї категорії справ, а помилково вказуються загальні строки і порядок апеляційного оскарження згідно зі статтею 294 ЦПК.

Право на апеляційне оскарження мають заявник і особа, щодо якої розкривається таємниця (частина 3 статті 290 ЦПК). Таким чином, банк за спеціальною нормі процесуального права не наділений правом оскарження в апеляційному порядку рішень по зазначеній категорії справ. Це пов'язано з особливостями розгляду та вирішення справ цієї категорії, з відсутністю в банку певної зацікавленості в результаті вирішення справи і безперечною (технічної) обов'язку виконати рішення суду.

Крім того, говорити про порушення конституційного права на оскарження судового рішення в цьому випадку або про порушення права на справедливий судовий розгляд у контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також не можна, виходячи з того, Що пункт 8 частини 3 статті 129 Конституції України передбачає випадки обмеження права на апеляційне чи касаційне оскарження, і це стосується не тільки об'єкта оскарження, а й суб'єкта оскарження. Чи не порушуються при цьому і норми Європейської конвенції, оскільки такі процесуальні обмеження, як правило, вводяться для забезпечення ефективності судочинства (у банку є лише технічна обов'язок виконати рішення суду), а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, І певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства або окремих осіб.

Результати проведеного узагальнення свідчать про наявність помилок і неоднаковою практики застосування судами норм матеріального і процесуального права при розгляді справ про розкриття банками інформації що містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб, Що вимагає надання судам відповідних роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України.

Луспеник Дмитро - к.ю.н., суддя Верховного Суду України, доцент, м. Київ
МЕЛЬНИК Зоя - к.ю.н., Старший консультант відділу узагальнення судової практики управління вивчення і узагальнення судової практики Верховного Суду України, м. Київ