Право найму працівників і соціальні гарантії щодо використання їх праці

Стаття 46. Право найму працівників і соціальні гарантії щодо використання їх праці
1. Підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної зако­ном та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодав­ства України.
Використання найманої праці при здійсненні підприємницької діяльності передбачає обов’язок підприємця дотримуватися положень КЗпП незалежно від форми власності, організаційно-правових форм діяльності. Найважливішими аспектами правового захисту найманого працівника при залученні його праці у процес підприємницької діяльності є вимоги щодо ле­гальності праці, її безпеки, гарантія отримання винагороди та соціальні гарантії.
Легальність праці передбачає укладення трудових договорів або контрактів з найманим працівником, які є єдиним підтвердженням наявності трудових відносин роботодавця та працівника. Зміст трудового договору (контракту) має відображати найбільш важливі аспекти цих відносин (посаду працівника, його службові обов'язки, вимоги щодо трудової дисципліни, строк існування відносин, розмір заробітної плати тощо).
Стаття 42 Конституції України визнає право працівника на належні, безпечні умови праці, не допускаючи будь-яких винятків із цього правила. Це норма прямої дії, на підставі якої працівник має право висувати до власника відповідні вимоги, в тому числі й в судовому порядку. Спеціальне правове регулювання питань безпеки праці встановлено у Законі України Про охорону праці» від 21 листопада 2002 р. Звичайно, створити цілком безпечне виробництво з об'єктивних причин неможливо. Тим не менш, підприємець повинен застосовувати заходи щодо нейтралізації впливу шкідливих умов праці на здоров'я людини, дотримуватися встановлених гранично допустимих обсягів концентрації шкідливих речовин, інших граничних параметрів умов праці, а також відшкодовувати матеріальну та моральну шкоду, запо­діяну працівникові під час виконання ним трудового обов'язку.
Розмір оплати праці найманого працівника встановлюється за домовленістю між ним та роботодавцем з урахуванням специфіки праці, рівня кваліфікації працівника, графіка та об­сягів роботи. У будь-якому разі він не може бути меншим встановленого Законом України Про мінімальну заробітну плату».
До соціальних гарантій працівника слід віднести його право на обов'язкові види страху­вання: пенсійне (закони України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р., «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р.); у зв'язку з тимча­совою втратою працездатності (Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціаль­не страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р.); на випадок безробіття (Закон України Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 бе­резня 2000 p.), від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 13 вересня 1999 p.); а також: встановлення пільгового режиму для працівників, які навчають­ся у навчальних закладах без відриву від виробництва; запровадження обмежень на викорис­тання праці певних категорій працівників (жінок, неповнолітніх, інвалідів) на небезпечних роботах; право на оплачувані відпустки (Закон України «Про відпустки» від 15 листопада і 996 р.) та інші гарантії та компенсації, передбачені КЗпП.