ПОВНОВАЖЕННЯ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

ПОВНОВАЖЕННЯ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ
Повноваження суду апеляційної інстанції — це сукупність його прав на здійснення встановлених законом процесуальних дій щодо рішення, яке не набрало чинності і є предметом перевірки за апеляційною скаргою чи апеляційним поданням прокурора.
Розглянувши справу в апеляційному порядку, суд другої інстанції має право: ухвалити рішення про відхилення апеляційної скарги (подання); прийняти ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції й надіслати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо встановлено порушення процесуального права, що перешкоджає суду апеляційної інстанції дослідити нові докази чи обставини, які не були предметом розгляду суду першої інстанції; прийняти ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закрити провадження в порушеній справі або залишити заяву без розгляду; змінити або ухвалити нове рішення щодо позовних вимог (ст. 305 ЦПК).
Апеляційний суд залишає рішення без зміни, а апеляційну скаргу (подання) — без задоволення, якщо дійде висновку, що постановлене судом першої інстанції рішення є законним і обгрунтованим, вимоги матеріального й процесуального права при розгляді справи дотримані, а доводи апеляційної скарги (подання) неістотні (ст. 202, 306 ЦПК).
Перевіряючи справу в апеляційному порядку, суд другої інстанції може виявити окремі процесуальні порушення, що не впливають на правильність прийнятого рішення. У цьому разі, не скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційна інстанція зобов'язана зазначити в ухвалі характер допущених помилок і обгрунтувати висновок про неістотність допущених порушень.
Суд другої інстанції має право скасувати рішення повністю або частково і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо допущені помилки не можуть бути виправлені при розгляді справи в апеляційному порядку.
Незаконним є рішення, прийняте з порушенням норм процесуального права. Залежно від правових наслідків, зумовлених порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, можна виділити дві групи процесуальних порушень. До першої належать порушення, котрі в усіх випадках призводять до скасування рішення, їх прийнято називати безумовними підставами для скасування рішення суду. Рішення підлягає скасуванню, коли: а) справу розглянуто неповноважним суддею; б) рішення прийнято чи підписано не тим суддею, який розглядав справу; в) справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть у ній участь, не повідомлених про час і місце судового засідання; г) суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не притягувались до справи (ст. 307 ЦПК).
До другої групи порушень норм процесуального права можна віднести такі, що не завжди призводять до скасування судового рішення. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права є підставою для скасування рішення лише за умови, що воно призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи (ст. 309 ЦПК). Це питання в кожному конкретному випадку вирішується апеляційною інстанцією при розгляді апеляційної скарги (подання). Одне й те ж процесуальне порушення залежно від обставин може спричинити різні процесуальні наслідки і не завжди призводить до скасування рішення. Тому слід мати на увазі вимогу закону про те, що не може бути скасоване правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 306 ЦПК). Незначні процесуальні порушення, якщо вони не вплинули і не могли вплинути на остаточні висновки суду, не є підставою для скасування рішення.
Підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення апеляційною інстанцією нового рішення, шо входять до другої групи, такі: а) неповне з'ясування судом обставин, які мають значення для справи: б) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; в) невідповідність висновків суду обставинам справи: г) порушення або неправильне застосування судом норм матеріального права (ст. 309 ЦПК).
Наведений у законі перелік свідчить про те. шо всі підстави скасування судового рішення можна звести до незаконності й необґрунтованості рішення.
Необгрунтованим є рішення, в якому неправильно встановлені фактичні обставини справи. Подібні недоліки можуть виявлятися в різних формах, наприклад:
• неповне з'ясування судом обставин, шо мають значення для справи, означає, що суд не дослідив усіх передбачених нормою матеріального права юридичних (доказових) фактів, наявність чи відсутність яких впливає на остаточний результат справи, або дослідив факти, не передбачені такою нормою. Прогалини у встановленні істотних для справи обставин або дослідження обставин, не передбачених нормою матеріального права, котра підлягає застосуванню, найчастіше обумовлені неправильним установленням предмета доведення;
• недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, має місце в тих випадках, коли важливі для справи факти не підтверджені передбаченими законом доказами або підтверджені недостовірними чи суперечливими доказами. Причиною недоведеності обставин в основному є порушення судом правил оцінки доказів;
• невідповідність висновків суду обставинам справи має місце в тих випадках, коли суд на підставі встановлених фактів зробив неправильний висновок про взаємовідносини сторін. Така невідповідність можлива, наприклад, коли норма матеріального права, що регулює спірні правовідносини, лише в загальній формі визначає ситуацію, за якої настають ті чи інші наслідки (справи про розірвання шлюбу, передачу дитини на виховання, позбавлення батьківських прав, виселення у зв'язку з неможлнвістю проживання тощо). Саме в таких категоріях справ часто проявляються суперечності між висновком про взаємовідносини сторін і встановленими судом фактами.
Незаконним є рішення суду, прийняте з порушенням або неправильним застосуванням норм матеріального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо суд: а) не застосував закон, який підлягав застосуванню; б) застосував закон, який не підлягав застосуванню; в) неправильно витлумачив закон.
Незастосування закону, який підлягає застосуванню, має місце в тих випадках, коли суд не лише не зазначає в рішенні норму права, яка повинна застосовуватись, а й вирішує справу з порушенням чинного законодавства. Якщо суд не зазначив у рішенні норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, проте вирішив спір на підставі чинного законодавства, апеляційна інстанція може внести у нього відповідні зміни, не скасовуючи рішення. Про незастосування закону, який підлягав застосуванню, можна говорити, якщо суд застосував закон, що уже не діє, чи норму підзакоиного акта, що суперечить законові або виданий із порушенням чинного законодавства.
Норми матеріального права вважаються порушеними, якщо суд застосував закон, який не підлягає застосуванню. Таке порушення має місце, якщо суд при вирішенні справи неправильно кваліфікує взаємовідносини сторін і застосовує не ту норму, котра регулює спірні правовідносини (наприклад, норму сімейного, а не цивільного права).
Неправильне тлумачення закону допускається судом у тих випадках, коли застосовується закон, який хоча й підлягає застосуванню, проте зміст і суть його тлумачаться неправильно, внаслідок чого В рішенні суд робить неправильний висновок про права та обов'язки сторін. Подібне порушення може бути допущене, зокрема, при розширеному або обмеженому тлумаченні.
Залежно від конкретних обставин справи неправильне тлумачення норм матеріального права може бути підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.
Вивчення кожного із зазначених видів порушень має як теоретичне, так і практичне значення. Лише з'ясувавши, яке з наведених у законі порушень допустив суд. апеляційна інстанція може правильно викласти в ухвалі мотиви скасування рішення.

Право суду апеляційної інстанції на дослідження нових доказів, безумовно, породжує і його право на самостійну їх оцінку й встановлення нових фактів. Це випливає зі ст. 301 ЦПК (межі розгляду справи судом апеляційної інстанції), п. 4 ст. 305 (право апеляційної інстанції змінити рішення позовних вимог або прийняти нове, не передаючи справу на новий розгляд). Так, право апеляційної інстанції встановлювати нові факти, досліджувати нові докази безпосередньо закріплене в ч. 2 ст. 301 ЦПК. Таким чином, нові факти суд апеляційної інстанції має право встановлювати на підставі як наявних у справі доказів, так і нових, прийнятих для дослідження у визначеному законом порядку.
Встановлення нових фактів і зміна або прийняття на їхній основі нового рішення пов'язане із самостійним дослідженням та оцінкою доказів судом апеляційної інстанції. Законом не передбачено, що в суді апеляційної інстанції можуть досліджуватись лише певні види нових доказів. Тому допускається дослідження не лише письмових і речових доказів, висновків експертизи, а й допит свідків, не допитаних судом першої інстанції.
Право суду апеляційної інстанції на прийняття нового рішення, яке грунтується на встановлених ним нових фактах, не означає, що апеляційний суд позбавлений права на передачу справи на НОВИЙ розгляд до суду першої інстанції у разі скасування рішення на підставі його необґрунтованості.
Вирішення питання про прийняття нового рішення або передачу справи на новий розгляд залежить від конкретних обставин даної справи: кількості й виду нових доказів, котрі на законній підставі подані до суду апеляційної інстанції, можливості їх дослідження цим судом тощо.
При скасуванні рішення суд апеляційної інстанції (як раніше суд касаційної інстанції) має право визнати оцінку суду першої інстанції, дану в його рішенні показанням допитаних ним свідків, неправильною. Якщо показанням свідків, зафіксованим у протоколі судового засідання, оцінки в рішенні не дано, а сторони в суді апеляційної інстанції чи в апеляційній скарзі (поданні), запереченнях та поясненнях на них, зауваженнях на протокол судового засідання повідомлені ними дані не спростовують, то суд апеляційної інстанції може встановити на їхній основі нові факти.