Перевезення вантажів як вид господарської діяльності

Стаття 306. Перевезення вантажів як вид господарської діяльності
1. Перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність, пов”язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів на­родного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.
2. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.
3. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобіль-иий вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту.
4. Допоміжним видом діяльності, пов'язаним з перевезенням вантажу, є транспортна експедиція.
5. Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окремих нидів вантажів (вибухових речовин, зброї, отруйних, легкозаймистих, радіоактивних та інших небезпечних речовин тощо) визначаються цим Кодексом і виданими відповідно до нього транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами.
6. Відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються Цивіль­нім кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.
1. Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва, він покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях.
Сутність економічних відносин, які виникають у процесі здійснення перевезення вантажів, полягає в тому, що вони є продовженням процесу виробництва. Транспорт як самостійна галузь народного господарства України не може існувати поза виробництвом, він виконує функцію переміщення результатів виробництва — продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання. Сьогодні основу функціонування транспортного комплексу України становлять ринкові відносини, найважливішими елементами яких є демонополізація, цивілізована конкуренція, рівність структур усіх форм власності та розширення сфери застосування приватного капіталу.
Перевезення вантажів є одним із видів господарської діяльності, яка здійснюється суб'єктами господарювання і спрямована на надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Цей вид господарської діяльності може здійснюватися як з метою одержання прибутку, так і без цієї мети (наприклад, морські та повітряні суда можуть використовуватися для перевезень у наукових, навчальних цілях або під час несення спеціальної державної служби тощо). У першому випадку перевезення вантажів виступає різновидом комерційної господарської діяльності, а в другому — різновидом некомерційної господарської діяльності.
Сферу господарських відносин, що виникають у процесі перевезення вантажів, становлять господарсько-виробничі (виникають під час укладення та виконання договору перевезення вантажу), організаційно-господарські (наприклад планування, ліцензування діяльності підприємств транспорту щодо здійснення перевезень вантажів) та внутрішньогосподарські (наприклад між авіакомпанією та її представництвом або філією в іншому населеному пункті) відносини.
Перевезення вантажів відноситься до ліцензіонної господарської діяльності. Правові основи ліцензування перевезення вантажів визначено статтями 12, 14 ГК, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. Умови та порядок ліцензування окремих видів вантажних перевезень регулюються:
— Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі) (наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва Міністерства транспорту Укра­їни від 18 грудня 2003 р.);
— Положенням про ліцензійну картку, яка додається до ліцензії з надання послуг з пере­везення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім на­дання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі) та до ліцензії з надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі (наказ Мінтрансзв'язку України від 24 листопа­да 2005 р.);
— Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з пере­везення пасажирів, вантажів повітряним транспортом (наказ Держкомпідприємництва, Мінтрансу України від 26 грудня 2001 р.);
— Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з пере­везення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом (наказ Держкомпідприєм­ництва, Мінтрансу України від 21 листопада 2007 р.);
— Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності щодо надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом (наказ Держкомпідприєжмництва, Мінтрансу України від 8 червня 2001 р.);
— іншими нормативно-правовими актами.
2. Суб'єктами відносин перевезення вантажів визнаються учасники господарських відно­син, які організують вантажні перевезення або здійснюють їх безпосередньо. Відповідно до цього визначають прямих (сторони договору перевезення вантажу) і непрямих (експедито­ри, аеропорти, залізничні станції, автовокзали, морські порти тощо) учасників процесу пере­везення вантажів.
До суб'єктів господарювання, що безпосередньо здійснюють перевезення вантажів, від­носяться сторони договору перевезення вантажу: перевізник, вантажовідправник та ванта­жоодержувач. Вони є прямими учасниками процесу перевезення вантажу, які реалізують свою господарську компетенцію у цій сфері.
Перевізник є учасником процесу перевезення вантажів, функціональне призначення яко­го полягає у наданні транспортної послуги — переміщення продукції виробничо-технічногс призначення та виробів народного споживання.
Перевізник — це суб'єкт господарювання, який, на виконання умов договору перевезення вантажу, зобов'язується доставити ввірений йому вантажовідправником вантаж до пункт, призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповнова­женій на одержання вантажу особі — вантажоодержувачу. Перевізник є стороною договору перевезення вантажу і зазначається як такий у відповідних транспортних документах.
Розглянемо особливості правового статусу повітряного, залізничного та морського пере­візника.
Повітряним перевізником згідно зі ст. 59 Повітряного кодексу України визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення і має права експлуатанат авіаційної техніки. Під експлуатантом розуміється особа, організація або підприємство, ід: експлуатує повітряні судна або пропонує свої послуги в цій галузі. Статус експлуатанта під­тверджується наявністю у нього сертифіката, який дозволяє виконувати повітряні переве­зення у відповідності з вимогами нормативних документів цивільної авіації.
Умови та порядок проведення сертифікації експлуатантів встановлено Правилами серти­фікації експлуатації, затвердженими наказом Державіаслужби України від 20 вересня 2005 р № 684. Для отримання доступу на конкретний ринок авіаційних перевезень, експлуатант крім сертифіката експлуатанта, необхідно мати ліцензію на здійснення повітряних вантажний, перевезень та отримати дозвіл у державному уповноваженому органі цивільної авіації згідно з Положенням про порядок видачі дозволів, що регулюють доступ експлуатантів на рине і авіаційних перевезень та робіт, затвердженим наказом Державного департаменту авіаційного транспорту України від 24 квітня 1996 р. № 118.
Категорії «експлуатант повітряного судна» та «власник повітряного судна» не є тотожни­ми. Власником повітряного судна є суб'єкт господарювання, який на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами, володіє, користується і розпоряджається належним йому повітряним судном. Експлуатант — суб'єкт господарювання, який експлуатує повітряне судно від свого імені незалежно від того, чи є він власником цього повітряного судна, чи ви­користовує його на інших законних підставах.
Отже, повітряним вантажним перевізником є суб'єкт господарювання — власник або суд­новласник повітряного судна, який здійснює експлуатацію повітряного судна для вантажних перевезень на підставі ліцензії, сертифіката експлуатанта і дозволу, що регулює доступ на ринок авіаційних перевезень.
На залізничному транспорті перевізниками вантажів є залізниці. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про залізничний транспорт» залізниця — це статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі. Сьогодні в Україні функціонують шість залізниць: Південно-Західна, Придніпровська, Донецька, Львівська, Одеська, Південна.
Залізничний вантажний перевізник повинен мати ліцензію на здійснення вантажних пере­везень і сертифікат відповідності згідно з ДСТУ 2296 або свідоцтво про визнання закордон­ного сертифіката. Сертифікаційна діяльність на залізничному транспорті є обов'язковою частиною процедури обґрунтування можливості здійснення суб'єктами господарювання пе­ревезення вантажів і здійснюється в порядку, передбаченому Положенням про сертифікацій­ну діяльність на залізничному транспорті України, затвердженим наказом Міністерства транспорту України від 1 червня 1998 р. № 207.
Згідно з п. 8 Статуту залізниць України, затвердженого постановою КМУ від 6 квітня і 998 р. № 457, вантажі перевозяться у вагонах парку залізниць або орендованих у залізниць, з також у власних вагонах, що належать підприємствам, організаціям, установам, громадя­нам — суб'єктам підприємницької діяльності, в тому числі розташованим за межами Укра-іни. Передача в оренду вагонів проводиться для здійснення перевезень у межах України в по­рядку, встановленому Інструкцією про порядок передачі в оренду вантажних вагонів, затвердженою наказом Міністерства транспорту України від 28 квітня 1997 р. № 151.
Отже, залізничний вантажний перевізник — це суб'єкт господарювання, який є власни­ком залізничного транспортного засобу або використовує його на законних підставах для перевезення вантажів згідно з ліцензією та сертифікатом, що підтверджують його господар­ську компетенцію у цій сфері.
Роль перевізника на морському та внутрішньому водному транспорті виконує судновлас­ник або власник судна. Згідно зі ст. 20 Кодексу торговельного мореплавства України судно­власником є юридична або фізична особа, яка експлуатує судно від свого імені, незалежно з:д того, чи є вона власником судна чи використовує його на інших законних підставах. Власником судна є суб'єкт права власності або особа, яка здійснює стосовно закріпленого за нею судна права, до яких застосовуються правила про право власності. Зазначене стосується і річкових перевезень, які врегульовані Статутом внутрішнього водного транспорту СРСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801.
Слід зауважити, що у практиці торговельного мореплавства у більшості випадків переве­зення здійснює не власник морського судна, а особа, яка експлуатує його на підставі договору фрахтування. Перевізник, таким чином, є фрахтувальником за договором фрахтування, з одного боку, і перевізником за договором перевезення, з іншого. У такому випадку ми маємо водночас справу з правовідносинами, що виникають внаслідок фрахтування морського суд­ів, і з правовідносинами, що виникають внаслідок перевезення вантажу; звідси випливає, що кожний з термінів «перевізник» і «фрахтівник» має застосовуватися лише у договорі відповідного виду.
Перевізниками вантажів морським та внутрішнім водним транспортом за часів СРСР були державні пароплавства. Сьогодні перевізниками можуть бути не лише пароплавства, а й інші суб'єкти господарювання, які отримали ліцензію на здійснення перевезень у передбаченому законодавством України порядку.
Отже, вантажним перевізником на морському та внутрішньому водному транспорті є суб'єкт господарювання — судновласник або власник морського судна/судна внутрішнього плавання, — який здійснює експлуатацію цього судна для вантажних перевезень морськими або внутрішніми водними шляхами на підставі ліцензії.
Вантажним перевізником на автомобільному транспорті є суб'єкт господарювання, який здійснює перевезення вантажів належним йому на законних підставах автомобільним транс­портним засобом на підставі ліцензії та ліцензійної картки, виданої до неї. Ліцензія видаєть­ся на господарську діяльність з надання послуг з внутрішніх та міжнародних перевезень ван­тажів вантажними автомобілями, причепами та напівпричепами. Ліцензійна картка є доку­ментом, який містить реєстраційні дані ліцензії та транспортного засобу. Для виконання міжнародних перевезень необхідно також одержати відповідний дозвіл у порядку, визначе­ному наказами Мінтрансу України від 9 лютого 2004 р. № 75 та від 20 серпня 2004 р. № 757.
Правове становище перевізника може характеризувати його особливий статус — статус національного перевізника. Набуття статусу національного перевізника підприємствами морського і річкового транспорту передбачено Порядком проведення конкурсу щодо надан­ня судноплавним компаніям статусу національного перевізника, затвердженим наказом Міністерства транспорту України від 4 вересня 2001 р. № 584.
Умови проведення конкурсу на право отримання зазначеного статусу повітряного пере­візника встановлено Положенням про проведення конкурсу на право отримання статусу національного повітряного перевізника, затвердженим наказом Міністерства транспорту України від 20 березня 1997 р. № 98. Критерії визначення статусу національного автомобіль­ного перевізника наведені у постанові КМУ від 11 липня 1994 р. № 475. На сьогодні статус національного вантажного перевізника отримали ВАТ «Українське Дунайське пароплав­ство» (наказ Міністерства транспорту України від 29 жовтня 2001 р. № 729), судноплавна компанія «Укрферрі» (наказ Міністерства транспорту України від 26 квітня 2002 р. № 284). Авіаційний науково-технічний комплекс ім. О. К. Антонова (постанова КМУ від 8 грудні. 1997 р. № 1365), ЗАТ «Київська виробнича компанія «РАПІД» (постанова КМУ від 28 люто­го 2000 р. № 427) тощо.
Правовий статус вантажовідправника характеризується такими ознаками: по-перше, ван­тажовідправник вступає у договір перевезення вантажу від свого імені; по-друге, предметом зобов'язань вантажовідправника є надання вантажу разом з перевізними документами пере­візнику; по-третє, вантажовідправник повинен бути зазначений як такий у перевізних доку­ментах.
Юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення правовідносин між вантажовідправни­ком і перевізником, є передача вантажу Останньому. Вантажовідправниками можуть бути суб'єкти господарювання, яким вантаж належить на праві власності або на інших законних підставах.
Вантажовідправник є стороною договору перевезення вантажу, його функціональне при­значення — ввірити перевізнику вантаж для перевезення останнього.
Таким чином, вантажовідправником є такий суб'єкт господарювання, який вступає у до­говір перевезення вантажу від свого імені зобов'язується надати перевізнику для перевезен­ня вантаж разом з перевізними документами, в яких він значиться як такий.
Правовий статус відправника за договором морського перевезення вантажу пов'язаний з таким учасником перевезення, як фрахтувальник. Частина 2 ст. 133 КТМУ визначає фрахту­вальником і фрахтівником осіб, які уклали між собою договір фрахтування судна (чартер Поняття договору фрахтування судна розкривається у ст. 203 КТМУ, яка визначає сторона­ми договору судновласника і фрахтувальника, а не фрахтівника і фрахтувальника. Правовий статус відправника за договором морського перевезення вантажу є відмінним від правового статусу фрахтувальника, оскільки предметом зобов'язань відправника є подання вантажів для перевезення, а фрахтувальника — використання судна для перевезень або інших цілей торговельного мореплавства.
Поряд з перевізником та вантажовідправником, суб'єктом відносин з перевезення ванта­жу є вантажоодержувач — особа, уповноважена на одержання вантажу. Вантажоодержувач має права і обов'язки, відмінні від прав і обов'язків вантажовідправника та перевізника, — він несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків, зазна­чається як такий у транспортних документах (коносамент, накладна), хоча не завжди бере участь в укладенні договору перевезення. Таким чином, вантажоодержувач — це такий суб'єкт господарювання, який відповідно до умов договору перевезення вантажу є особою,уповноваженою на отримання вантажу. Це дає підстави визначати договір перевезення вантажу як багатосторонній.
3. ГК встановлює основи правового регулювання господарської діяльності щодо переве­зення вантажів всіма видами транспорту, які складають Єдину транспортну систему України.
Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. визначає склад залізничного, ав­томобільного, річкового, авіаційного, морського транспорту (транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, устаткування транспорту, шляхи сполучення, а також промислові, буді­вельні, торговельні й постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструктор­ські організації, закріплені за підприємствами, об'єднаннями, установами та організаціями різних форм власності).
Стосовно процесу перевезення вантажів йдеться про транспортні засоби, за допомогою яких здійснюється перевезення (рухомий склад залізничного транспорту, морські судна, річ­кові судна, рухомий склад автомобільного транспорту, повітряні судна) та про належність цих транспортних засобів до того чи іншого виду транспорту — залізничного, морського, ав­томобільного тощо. Тому поняття «транспорт» є ширшим за поняття «транспортний засіб»:
— транспорт — це сукупність механічних засобів, за допомогою яких здійснюються пере­везення, а також увесь виробничо-технологічний комплекс, за допомогою якого надаються послуги з перевезення та інші транспортні послуги споживачам;
— транспортний засіб — це пристрій, призначений для перевезення людей і/або вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів (пп. 1.10 Правил до­рожнього руху, затверджених постановою КМУ від 10 жовтня 2001 р. № 1306).
Створення організаційно-правових основ комерціалізації космічних послуг і технологій відбувається згідно із Законом України «Про космічну діяльність» від 15 листопада 1996 р., який визначає такі категорії:
— об'єкти космічної діяльності (космічна техніка) — матеріальні предмети штучного по­ходження, що проектуються, виготовляються та експлуатуються як у космічному просторі
космічний сегмент, космічна інфраструктура), так і на поверхні Землі (наземний сегмент, наземна інфраструктура) з метою дослідження та використання космічного простору;
— космічні технології та послуги — результати наукових розробок, методи, засоби та по­слуги, необхідні для космічної діяльності та для отримання і використання результатів останньої.
4. Транспортне експедирування є господарською діяльністю, що спрямована на організа­цію процесу перевезення вантажів. Основні умови здійснення транспортно-експедиційного обслуговування зовнішньоторговельних і транзитних вантажів визначено у Законі України „Про транспортно-експедиторську діяльність»від 1 липня 2004р.
Транспортно-експедиторська діяльність — це підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів. Під транспортно-експедиторською послугою слід розуміти роботу, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень різного роду вантажу за договором транспортного експедирування.
Транспортно-експедиційне обслуговування вантажів здійснюється експедиторами, які діють в інтересах та за дорученням вантажовідправників і вантажоодержувачів. Експедитор є суб'єктом господарювання, функціональне призначення якого полягає в організації та сприянні процесу перевезення вантажів. Експедитором може бути як суб'єкт господарюван­ня, який спеціалізується на транспортно-експедиційних послугах (транспортно-експедиторська організація), так і перевізник, порт, пристань, які мають відповідну інфраструктуру. Експедитор є непрямим учасником процесу перевезення вантажу.
Транспортне експедирування як вид господарської діяльності не може розглядатися окре­мо від перевезення — це комплекс заходів, які супроводжують процес перевезення вантажів на всіх його стадіях (сортування вантажів під час їх прийняття до перевезення, перевалка вантажів у процесі їх перевезення, облік надходження вантажів під час видачі вантажу тощо), тобто воно є допоміжним щодо перевезення видом діяльності. Тому кожна послуга, що надається експедитором клієнту, по суті є транспортною послугою.
Відносини учасників транспортно-експедиторської діяльності встановлюються на основі договорів. Учасники цієї діяльності вільні у виборі предмета договору, визначенні зобо­в'язань, інших умов взаємовідносин, які не суперечать чинному законодавству.
5. Сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері організації і здійснення вантажних перевезень, становить законодавство про вантажні перевезення, яке за предметом правового регулювання відноситься до такого інституту господарського законодавства, як транспортне законодавство.
Відповідно до критерію систематизації законодавства про вантажні перевезення за пред­метом правового регулювання можна визначити загальне і спеціальне законодавство про вантажні перевезення.
До складу загального законодавства про вантажні перевезення входять нормативно-пра­вові акти, які регулюють діяльність усіх суб'єктів господарювання, у тому числі таких, що здійснюють перевезення вантажів (ЦК, ГК, Закон України «Про транспорт» тощо).
До складу спеціального законодавства про вантажні перевезення входять нормативно-правові акти, які не суперечать загальним і водночас уточнюють, доповнюють або конкрети­зують їх щодо вантажних перевезень. До таких відносяться транспортні кодекси, статути тощо. Серед них: Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, закони України «Про автомобільний транспорт», «Про залізничний транспорт», «Про місь­кий електричний транспорт», «Про трубопровідний транспорт», Статут залізниць, Статут внутрішнього водного транспорту СРСР, Статут автомобільного транспорту УРСР тощо. За своєю правовою сутністю це комплексно-кодифіковані нормативні акти.
Особливі умови перевезення небезпечних вантажів врегульовано Законом України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000 р., який визначає правові, організацій­ні, соціальні та економічні засади діяльності, пов'язаної з перевезенням небезпечних ван­тажів залізничним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспортом. У ньому визначено основні напрямки державної політики у сфері перевезення небезпечних вантажів, права та обов'язки сторін договору щодо перевезення останніх.
З метою забезпечення безпеки морських перевезень вантажів наказом Міністерства транспорту України від 14 грудня1998 р. № 497 затверджено Положення про порядок підго­товки та подання інформації про вантаж для його безпечного перевезення, згідно з яким ін­формацію про вантаж становлять документи, що містять відомості про вантаж, необхідні для забезпечення належного розміщення та безпечного перевезення вантажів (генеральних, навалочних, небезпечних тощо), або підтверджують його транспортні характеристики, або свідчать про вжиті заходи щодо підготовки до транспортування.
Закон України «Про транзит вантажів» від 20 жовтня 1999 р. визначає засади організації та здійснення транзиту вантажів авіаційним, автомобільним, залізничним, морським і річко­вим транспортом через територію України.
6. Законодавство України, що регулює відносини учасників процесу перевезення пасажи­рів та їх багажу, складають норми ЦК, а також інші нормативно-правові акти залежно від ви­ду транспорту, яким має бути здійснено таке перевезення.
Основними нормативно-правовими актами, що регулюють пасажирські перевезення, є:
— ЦК, Повітряний кодекс, КТМУ;
— закони України «Про транспорт», «Про автомобільний транспорт», «Про залізничний транспорт», «Про міський електричний транспорт», «Про трубопровідний транспорт» «Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в'їзду в Україну»;
— Статут залізниць, Статут внутрішнього водного транспорту СРСР, Статут автомобіль­ного транспорту УРСР тощо.
Залізничні перевезення пасажирів регламентовано Правилами перевезень пасажирів, ба­гажу та пошти залізничним транспортом України, затвердженими наказом Міністерств е транспорту та зв'язку України від 27 грудня 2006 р. № 1196; постановою КМУ «Про порядок обслуговування громадян залізничним транспортом» від 19 березня 1997 р., Правилами пе­ревезень військових пасажирів, багажу та вантажобагажу, затвердженими наказом Мінтран­су України від 5 липня 1999 р., тощо.
На морському транспорті пасажирські перевезення виконуються відповідно до Правил перевезення пасажирів, ручної поклажі і багажу і надання послуг на судах і в портах Мініс­терства морського флоту СРСР, затверджених Міністерством морського флоту СРСР 1 черв­ня 1987 р. (РД 31.16.02-87) та інших нормативно-правових актів. На внутрішньому водному транспорті питання пасажирських перевезень врегульовано Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу СРСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801.
Повітряні перевезення пасажирів регулюються: Повітряним кодексом України; Правила­ми повітряних перевезень пасажирів і багажу, затвердженими наказом Державіаслужби України від 14 березня 2006 р. № 187; Правилами виконання чартерних рейсів, затвердже­ними наказом Міністерства транспорту України від 18 травня 2001 р. № 297; наказом Мін-трансу України «Про організацію повітряних перевезень літерними та підконтрольними рей­сами» від 24 грудня 1996 р. тощо.
Організацію та здійснення перевезень пасажирів автомобільним транспортом регламен­товано Правилами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджени­ми постановою КМУ від 18 лютого 1997 р. № 176; Порядком і умовами організації переве­зень пасажирів та багажу автомобільним транспортом, затвердженим наказом Мінтрансу України від 21 січня 1998 р. № 21; Порядком проведення конкурсу на перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженим постановою КМУ від 29 січня 2003 р. № 139; Порядком організації регулярних, нерегулярних і маятникових пере­везень пасажирів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, затвердженим наказом Мінтрансу України від 9 лютого 2004 р. № 75, тощо.