Основні напрями економічної політики держави

Стаття 10. Основні напрями економічної політики держави
1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:
структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньо­галузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-техніч­ний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростан­ня рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;
інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхід­них умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріо­ритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідаль­ного використання цих коштів та здійснення контролю за ним;
амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання най­більш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;
політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної бага­тоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійс­нення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів,
забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, ек­вівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;
цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;
антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;
бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державниxінвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;
податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справед­ливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;
грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської систе­ми, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і роз­витку економіки;
валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;
зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.
2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.
1. Коментована стаття дає змістове визначення економічної політики шляхом характе­ристики основних її напрямів, або видів, що зумовлюється потребою уніфікувати, привести тс: певної одноманітності застосування у законодавстві відповідної термінології, пов'язаної в розробкою та реалізацією економічної політики держави. Наведені у цій статті визначення мають використовуватися у процесі державного прогнозування та розробки програм економічного і соціального розвитку України, передбачених Законом «Про державне прогнозу­вання та розроблення проблем економічного і соціального розвитку України» від 23 березня 2000р., при формулюванні засад внутрішньої і зовнішньої політики, а також конкретних положень законодавчих актів. Разом з тим вони дають можливість більш чіткого розуміння за­ходів державного впливу на господарські відносини, а отже, більш усвідомленого здійснен­ня, своїх прав та обов'язків учасниками цих відносин.
Основними напрямами, за якими визначається економічна політика держави, названо: структурно-галузеву, інвестиційну, амортизаційну політику, політику інституційних пере­творень, цінову, антимонопольно-конкурентну, бюджетну, податкову, грошово-кредитну, валютну, зовнішньоекономічну політику. Це — загальна диференціація основних видів економічної політики, яка не виключає деталізації кожного з вказаних напрямів на більш конкретні сфери. Зокрема, у складі структурно-галузевої політики названо такі сфери, як промислова політика, аграрна, будівельна тощо, стосовно яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу. Вказані заходи зумовлюються за­гальним цільовим спрямуванням відповідного напряму економічної політики, яке зазначено в цій статті.
2. Зважаючи на те, що господарська діяльність безпосередньо пов'язана з використанням природних ресурсів, у процесі якого має місце негативний вплив на навколишнє середови­ще, у ч. 2 цієї статті встановлено, що держава повинна здійснювати також екологічну політи­ку, яка має забезпечити раціональне використання суб'єктами господарювання природних ресурсів та їх повноцінне відтворення, а також створення безпечних умов життєдіяльності населення. Дані положення ґрунтуються на загальних засадах конституційного ладу, згідно з якими людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Конституції). Забезпечення еко­логічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання на­слідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов'яз­ком держави (ст. 16 Конституції). Реалізація екологічної політики має гарантувати конститу­ційне право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції).
3. Оскільки господарювання не є самоціллю, а підпорядковується задоволенню різнома­нітних, перш за все соціально-економічних, потреб людини, ч. З коментованої статті встанов­лено, що держава повинна здійснювати відповідну політику в соціально-економічній сфері. Йдеться про соціальну політику захисту прав споживачів (консюмеризм), політику заробіт­ної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та со­ціального забезпечення. Реалізація названих напрямів політики у соціально-економічній сфе­рі також випливає із засад конституційного ладу України: визначення її як соціальної держави (ст. 1 Конституції), забезпечення державою соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Кон­ституції), а також ряду основоположних прав і свобод громадян, закріплених Конституцією України. Серед них право кожного на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право кожно­го на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48), інші соціальні права. Тим, хто працює, Конституцією надано також право на страйк для захисту своїх економічних і со­ціальних інтересів (ст. 44) та право на участь громадян у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36 Конституції).
Захисту прав споживачів присвячені положення статей 20 та 39 ГК, в його ст. 69 встанов­лено вимоги до підприємств щодо їх соціальної діяльності, а ст. 19 передбачає здійснення державою контролю і нагляду за господарською діяльністю, зокрема у сфері виробництва і праці, споживання, цін тощо. Таким чином, ГК не лише проголошує необхідність реалізації зазначених напрямів політики у соціально-економічній сфері, а й закріплює певні загальні законодавчі вимоги щодо такої реалізації.