Органи, які розглядають трудові спори

Трудові спори розглядаються:
1) комісіями з трудових спорів;
2) районними (міськими) судами.
Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, за¬стосовується незалежно від форми трудового договору.
Установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рі-шенням органів, що їх обрали.
(Стаття 221 із змінами, внесеними згідно з Указом 11В Р № 4617-10 від 24.01.83; Законами № 871-12 від 20.03.91, № 2134-12 від 18.02.92)
1. Індивідуальні трудові спори — це неврегульовані розбіжності між працівником, з одного боку, і власником або уповноваженим ним органом — з іншого, з питань, пов'язаних із застосуванням законодавства про працю, правил внутрішнього трудового розпорядку та інших нормативних актів, а також колективних і трудових договорів. Трудові спори можуть виникати при застосуванні угод про умови праці, укладених між власником або уповноваженим ним органом і профспілковим комітетом підприємства, установи, організації, а також нормативних актів, прийнятих трудовим колективом.
2. Якщо розбіжності не було врегульовано зацікавленим працівником при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом, вони можуть стати предметом вирішення органів по розгляду трудових спорів.
3. Органи, які розглядають трудові спори, мають не тільки поновити порушене право працівника, а й вжити заходів щодо усунення причин, які породжують трудові спори. Щодо посадових осіб, які порушують права працівників, у необхідних випадках можуть застосовуватися заходи для притягнення їх до відповідальності, передбаченої чинним законодавством.
4. Трудові спори розглядають комісії з трудових спорів і районні (міські) суди. Розгляд індивідуальних трудових спорів регламентовано главою XV КЗпП та ЦГЖ України.
5. Відповідно до статей 3 і 221 КЗпП в порядку, передбаченому главою XV цього Кодексу, підлягають розглядові індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності. Не поширюється він лише на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали, і спори, що виникають між працівниками та власником підпри-ємства, установи, організації чи уповноваженим ним органом з приводу встановлення нових або зміни існуючих умов праці, не врегульованих законом, іншими нормативними положеннями про працю.
Спори, пов'язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора або слідчого, не підлягають судовому розгляду, а вирішуються в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується в загальному порядку (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 р. із змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду Украї¬ни № 4 від 1 квітня і 994 р. (Збірник постанов Пленуму Верхов¬ного Суду України. — 1995. — Частина перша. — Ст. 166).
6. З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досу-довому порядку.
Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. — Бюлетень Мінпраці. — 1997. - № І).
7. Основною причиною виникнення трудових спорів, як показує практика, є випадки порушення законодавства про працю власником або уповноваженим ним органом чи окремими працівниками.
У ряді випадків порушення норм трудового законодавства з боку власника або уповноваженого ним органу пов'язані з недоліками в організації праці і виробництва, неритмічною роботою, недотриманням вимог технологічної і виробничої дисципліни тощо.
8. Порушення законодавства про працю окремими працівни¬ками проявляється у невиконанні або несумлінному виконанні обов'язків, покладених на них трудовим договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку, які діють на підприємстві, в установі, організації, де працює працівник, службовими інструкціями тощо (запізнення на роботу, прогул, невиконання розпоряджень керівництва, недотримання технологічної дисципліни тощо).
9. Проте трудові спори виникають не тільки в результаті порушення норм трудового права, а й з інших причин. Це — не¬знання або недостатнє знання трудового законодавства; різне тлумачення законів працівником та власником або уповноваженим ним органом; хибні уявлення окремих працівників про обсяг і зміст своїх трудових прав і обов'язків; безпідставні вимоги працівника, тобто пред'явлення ним таких вимог, які перевищують його права; відсутність у законодавстві, колективному або трудовому договорі точних вказівок з приводу правового регулювання певних трудових відносин.
10. До причин виникнення трудових спорів слід віднести причини організаційно-правового характеру, пов'язані з недоліками у нормотворчій діяльності. В Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року, схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 p., відзначено, що зміни соціально-економічних умов, невідповідність чинних норм трудового зако-
нодавства новим соціальним і економічним відносинам зумовлюють необхідність оновлення законодавства про працю.
З метою забезпечення конституційних гарантій кожного громадянина України на працю в безпечних і здорових умовах, а також виконання конституційного обов'язку держави щодо визначення, дотримання та захисту прав і свобод людини у сфері праці визнано за необхідне прийняти низку законів та інших нормативно-правових актів про працю та охорону праці, забезпечити відповідність національного законодавства нормам міжнародного права, вжити заходів щодо вдосконалення правового регулювання трудових відносин, запровадити державну статистичну звітність щодо порушень законодавства про працю.
11. Слід також зазначити причини організаційно-господарського характеру. Розірвання економічних зв'язків, відсутність у достатній кількості власних енергоносіїв, наявність значної кількості підприємств оборонного комплексу, що потребують конверсії, призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Внаслідок цього знизилися реальні доходи значної частини населення, зросла заборгованість із виплат заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат.
12. Найбільш численні спори стосуються ліквідації заборгованості з виплати заробітної плати, своєчасності її виплати, змін умов праці внаслідок реструктуризації підприємств, ненадання пільг, гарантій, компенсацій відповідно до колективного договору, інших порушень законодавства про працю.
13. Причини, шо породжують трудові спори у сфері застосування праці, відомі, і держава накреслює заходи щодо їх усунення.
Необхідним є активізація вживанням заходів щодо структурної перебудови економіки, стимулювання зростання обсягів виробництва, оздоровлення фінансового стану підприємств, підтримка інвестиційних програм та заохочення інвестицій.
14. Важливими засобами усунення причин, які породжують трудові спори, є також: правильне застосування і суворе дотримання власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю; неухильне поліпшення організації праці; підвищення правосвідомості працівників; вивчення трудового законодавства; належний контроль за правильним застосуванням законів про працю.
15. Встановлений законодавством порядок розгляду трудових спорів не виключає для працівників можливості оскаржити дії власника до інших органів. Подання скарги вирішується у відповідності з Законом України «Про звернення громадян».
16. Скарга — це звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб (ст. З Закону України «Про звернення громадян»).
17. Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням — безпосередньо до суду (ст. 16 Закону України «Про звернення громадян»).
18. Скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного строку, не розглядаються.
Пропущений з поважних причин строк може бути поновлений органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу.
Рішення вищого за підлеглістю державного органу, який розглядав скаргу, в разі незгоди з ним громадянина може бути оскаржено до суду в строк, передбачений законодавством України (ст. 17 Закону України «Про звернення громадян»),
19. Стаття 242 КЗпП (до внесення Законом України від 18 лю¬того 1992 р. змін до глави XV Кодексу) передбачала, що спори, які виникають між працівниками і адміністрацією з приводу встановлення нових або зміни існуючих умов праці, не врегульованих законом або іншими нормативними положеннями про працю, розглядаються адміністрацією за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, а у разі недосягнення між ними згоди вирішуються за погодженням між вищими за підлеглістю господарськими та профспілковими органами.
20. На відміну від індивідуальних трудових спорів про застосування чинного законодавства, спори про встановлення або зміну умов праці є по суті колективними. Стаття 242 КЗпП була єдиною нормою, що встановлювала порядок розгляду таких спорів. При зміні глави XV Кодексу ст. 242 вилучено, і нині КЗпП не передбачає порядку розгляду спорів з приводу встановлення або зміни умов праці, не врегульованих законом чи іншими норма¬тивними положеннями про працю.
21. Встановлення або зміна умов праці, не врегульованих чинним законодавством, є предметом саме колективних трудових спорів.
Навіть якщо спір виник між колективом працівників і власником щодо неправильного застосування правових норм, які були встановлені попередньо, то це — індивідуальний спір. Наприклад, працівникам підприємства не нарахована премія, хоч вони своєю працею виконали умови, визначені положеннями про преміювання.
Якщо ж виплату такої премії не передбачено ні законодавчими, ні локальними нормами, і працівники вимагають її встановити, то при відмові власника або уповноваженого ним органу спір, що виник між сторонами, є колективним. Він виникає тоді, коли виникають розбіжності між сторонами соціально-трудових відносин щодо встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих її положень; невиконання вимог законодавства про працю (ст. 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 бе¬резня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 34. - Ст. 227).