Організаційно-господарські зобов'язання

Стаття 176. Організаційно-господарські зобов'язання
1. Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що вини­кають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сто­рона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вима­гати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
2.Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:
між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним госпо­дарською компетенцією щодо цього суб'єкта;
між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;
між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім під­приємством;
в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.
3.Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.
4.Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання,на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники догово­ру про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учас­ників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.
1. Організаційно-господарські зобов'язання є разом з майново-господарськими одним з основних видів господарських зобов'язань. Поняття управління господарською діяльністю,процесі якого вони виникають, у законодавстві, зокрема у ГК, не розкривається. Грунту­ючись на висновках теорії управління та відповідних положеннях ГК, таке управління можна охарактеризувати як цілеспрямовану діяльність з організації і забезпечення господарювання у відповідності до вимог суспільного господарського порядку, що здійснюється на всіх рівнях національної економічної системи органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією, а також громадянами, громадськими та іншими організаціями, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи реалізують щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (див. коментар до ч. 1 ст. 2, ч. 6 ст. 3). Зазначені органи, громадяни і організації у ГК узагальнені під поняттям «суб'єкти організаційно-господарських повноважень» і виступають однією із сторін в організаційно-господарських зобов'язаннях. Другою стороною у таких зобов'язаннях завжди є суб'єкт господарювання.
Юридичними об'єктами організаційно-господарських зобов'язань є певні управлінсько-господарські (організаційні) дії або утримання від певних дій. Наприклад, дії що випливають з угоди про умови користування нафтогазоносними надрами, які укладаються між Державною геологічною службою — урядовим органом державного управління у складі Мінприроди України та суб'єктами господарювання — користувачами нафтогазоносними надрами відповідно до Закону України «Про нафту і газ» від 12 липня 2001 p., або утримання від дій, що завдають шкоди довкіллю, передбачених цими угодами.
Щодо матеріальних об'єктів організаційно-господарських зобов'язань, то майновий характер останніх дістає вияв лише у тій мірі, в якій вони опосередковуюсь організацію процесу переміщення майна в економіці, оптимізують даний процес, надають йому цілеспрямований характер відповідно до цілей і завдань господарської діяльності, визначених Конституцією і законами України. Тобто щодо цих зобов'язань у зазначеному аспекті правильніше вести мову про їх організаційно-майновий характер. Матеріальним об'єктом у даному разі є матеріальний зміст відповідних дій (майно, грошові кошти, земельні ділянки чи ділянки sup тощо).
Зміст організаційно-господарського зобов'язаня, як і будь-якого іншого, складають суб'єктивні і пасивні юридичні права та обов'язки його учасників. В узагальненому вигляді — це суб'єктивне право управненої сторони вимагати певної поведінки від зобов'язаної сторони і відповідний обов'язок останньої. Зміст окремого зобов'язання визначається домовленістю сторін згідно із законом, іншим нормативно-правовим актом або актом управління господарською діяльністю.
Поняття організаційно-господарського зобов'язання відображає економіко-правове явище реального життя, коли орган керівництва економікою (суб'єкт організаційно-господарських повноважень), реалізуючи свою господарську компетенцію, вступає у зобов'язальне правовідношення із суб'єктом господарювання. Це, насамперед, стосується тих сфер управлінської діяльності, де для оптимального вирішення економічних, соціальних чи інших завдань, що стоять перед зазначеним органом (органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншим суб'єктом організаційно-господарських повноважень), необхідне підключення активної, ініціативної діяльності суб'єкта господарювання, максимальне урахування прав та інтересів цього суб'єкта, їх оптимальне забезпечення.
У силу зобов'язання, що виникає при цьому між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, кожна із сторін бере на себе і виконує певні обов’язки і реалізує певні права. Причому обов'язки і права у даному зобов'язальному пра­вовідношенні сформульовані за участю обох його учасників, враховують їх інтереси, у тому числі як публічний інтерес (галузевий, регіональний чи інший), так і інтерес суб'єкта господарювання.
Обов'язки і права учасників зобов'язання конкретизуються і деталізуються відповідно до конкретної ситуації, реальних життєвих обставин їх виконання, що також сприяє досягненню оптимального варіанта правомірної корисної поведінки і оптимальних позитивних ре­зультатів. Тобто юридична форма організаційно-господарського зобов'язання, що викорис­товується при цьому, є способом оптимального здійснення певної організаційно-господарської (управлінсько-господарської) дії, що є найбільш адекватним сучасному етапу станов­лення ринкових відносин, який потребує запровадження переважно непрямих форм і мето­дів державного регулювання.
Так, організаційно-господарське зобов'язання щодо примусового поділу суб'єкта господарювання — монопольного утворення за рішенням компетентного органу АМК включає обов'язок такого суб'єкта здійснити відповідну реорганізацію, яка згідно з ч. 5 ст. 40 ГК має здійснюватися самим суб'єктом на його розсуд за умови усунення його монопольного стано­вища на ринку.
2. Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати в багатьох випадках, при­мірний перелік яких наводиться у ГК. Такі зобов'язання мають місце, зокрема, між суб'єктом господарювання та його власником (засновником) у зв'язку зі здійсненням останнім контролю за ефективністю використання і схоронністю переданого суб'єкту господарювання майна у зв'язку із затвердженням фінансового плану державного підприємства органом, до сфери управління якого воно входить (ч. 2 ст. 75, ч. 8 ст. 77 ГК) тощо.
Організаційно-господарські зобов'язання виникають між суб'єктом господарювання та органом державної влади або органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта. Господарська компетенція — це встановлена законодав­ством сукупність прав і обов'язків господарського характеру щодо визначеного суб'єкта господарювання. Реалізація господарської компетенції органів державної влади, органів міс­цевого самоврядування опосередковується через організаційно-господарські зобов'язання за їх участю.
Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати в об'єднаннях підприємств і господарських товариствах, між асоційованими підприємствами і за участю холдингових компаній, а також в інших випадках. Так, досить значною сферою поширення організаційно-господарських зобов'язань є відносини між суб'єктами господарювання у випадку, якщо один з них стосовно іншого є дочірнім підприємством. Така конструкція використовується, зокрема, у найважливіших, стратегічних галузях економіки, де для найбільш ефек­тивного керівництва ними створені холдингові компанії (у вугільній промисловості), або на­ціональні чи державні акціонерні компанії (НАК «Надра України», НАК «Нафтогаз України», НАК «Украгролізинг», ДАК «Вугілля України», ДАК «Хліб України» тощо) з мережею підпорядкованих їм дочірніх компаній, товариств і підприємств.
Наведений у ч. 2 перелік організаційно-господарських зобов'язань не є вичерпним. Останні виникають, наприклад, з концесійних договорів згідно з гл. 40 ГК, законами Україні «Про концесії» та «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 p., з угод про розподіл продукції, врегульованих законом України «Про угодипро розподіл продукції» від 14 вересня 1999 p., тощо. У названих договорах і угодах спосте­рігається превалювання організаційного елемента над майновим. Вони мають своїм об'єк­том управління державним або комунальним майном, спрямовані на організацію ефективно­го використання цього майна з метою задоволення суспільних потреб, на чому наголошуєть­ся у зазначених та інших відповідних законодавчих актах.
Укладаються ці договори і угоди від імені та в інтересах держави або територіальної громади, а не з метою створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування відповідних органів державної влади чи органів місцевого самоврядування як негосподарюючих суб'єктів (ч. З ст. З ГК) або з іншою подібною метою. Так, угоди про роз­поділ продукції спрямовані на створення сприятливих умов для інвестування пошуку, роз­відки та видобування корисних копалин за умови дефіциту державних коштів, концесія має на меті підвищення ефективності використання державного та комунального майна і забезпечення потреб громадян України у товарах, роботах, послугах тощо.
Переважно організаційно-господарський (а не чисто майновий) характер і спрямованість подібних договорів та угод, їх суб'єктний склад (суб'єкти господарювання та суб'єкти організаційно-господарських повноважень), а також специфічна сфера існування (процес peгулювання господарської діяльності та управління нею) дають підстави для віднесення цих договорів та угод до організаційно-господарських зобов'язань.
3. Організаційно-господарські зобов'язання можуть мати договірну форму. Такими виступають згадані концесійні договори, угоди про умови користування нафтогазоносними на­драми, угоди про розподіл продукції тощо. Причому організаційно-господарські зобов'язан­ня суб'єктів можуть як виникати з договору, так і набувати форму договору, якщо виникли з інших підстав. Наприклад, підставою виникнення зобов'язання про користування нафтогазоносними надрами є дозвіл на користування такими надрами, що видається Держгеолслужбою,як правило, на конкурсній основі, а умови користування нафтогазоносними надрами конкретизуються у відповідній угоді.
Велику групу організаційно-господарських зобов'язань складають недоговірні, зокрема ті, що виникають з актів управління господарською діяльністю. До таких належать, наприклад, соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання, передбачені ч. 1 ст. 177 ГК. зобов'язання, що виникають з рішення компетентного органу АМК про примусовий поділ суб'єкта господарювання (монопольного утворення) тощо.
4. Договір про спільну діяльність, зазвичай, не належить до категорії організаційно-господарських зобов'язань. Винятком може бути, наприклад, договір про спільну діяльність між органом місцевого самоврядування і розташованим на його території суб'єктом господарювання з питань розвитку відповідної території, якщо юридичним об'єктом цього договору є визначені управлінсько-господарські (організаційні) дії чи утримання від подібних дій, а органи місцевого самоврядування щодо суб'єкта господарювання виступає як суб'єкт організаційно-господарських повноважень. У ч. 4 коментованої статті йдеться про договір про спіль­ну діяльність між суб'єктами господарювання, тобто про майново-господарське зобов'я­зання. У ряді випадків договір про спільну діяльність згідно з ч. 4 ст. 128 ГК виступає як одна з форм здійснення громадянином підприємництва. Спільна діяльність регулюється загальними нормами гл. 77 ЦК.
Учасники договору про спільну діяльність можуть доручити керівництво останньою одному з учасників і покласти на нього обов'язок ведення загальних справ. У такому випадку між цим учасником, з одного боку, та іншими учасниками, з другого, виникає організаційно-господарське зобов'язання, врегульоване ч. 4 коментованої статті. У силу даного зобов'язання учасник, на якого покладається керівництво спільною діяльністю й обов'язок ведення загальних справ, одержує організаційно-управлінські повноваження, тобто повноваження з організації спільної діяльності і управління нею. Обсяг і зміст вказаних повноважень законом не визначені, тому мають спеціально обумовлюватися в дорученні, що підписується іншими учасниками, або в самому договорі про спільну діяльність. Дане зобов'язання виникає з юридичного складу — договору про спільну діяльність і доручення. Доручення встановлює взаємовідносини сторін зобов'язання, виступає його формою і засвідчує повноваження відповідного учасника діяти від імені всіх учасників договору про спільну діяльність у відносинах із третіми особами.