Недобросовісна конкуренція

Стаття 32. Недобросовісна конкуренція
1.Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.
2. Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші дії, що кваліфікуються відповідно до частини першої цієї статті.
3. Недобросовісна конкуренція тягне за собою юридичну відповідальність осіб, якщо їх дії мають негативний вплив на конкуренцію на території України, незалежно від того, де вчинено такі дії.
1. В основу поняття «недобросовісна конкуренція» покладено положення ст. 10 bisПа­ризької конвенції по охороні промислової власності.
Слід зауважити, що застосоване в тлумаченні поняття недобросовісної конкуренції поси­лання на чесні звичаї дає можливість державі виконувати зобов'язання по міжнародних угодах, а також забезпечити захист українських підприємців у стосунках між собою та з інозем­ними підприємцями, для яких поняття «чесні звичаї» і «чесні правила поведінки» є традиційними правовими категоріями.
Разом з тим, ці поняття мають оціночний характер, відбивають соціальні, економічні та морально-етичні принципи суспільства і можуть мати суттєві відмінності в різних країнах, а іноді — і в межах однієї країни. До того ж для них характерна тенденція до постійної трансформації.
У ч. 1 коментованої статті встановлена, так би мовити, генеральна заборона недобросовісноїконкуренції, до якої в інших статтях Кодексу додається перелік окремих видів забороненоїдіяльності.
Відносини у зв'язку з недобросовісною конкуренцією можуть виникати між підприємцями, які діють на різних ринках товарів та послуг.
2. Для визнання дій суб'єктів господарювання недобросовісною конкуренцією необхідно, щоб вони мали такі ознаки:
спрямованість на придбання переваг у підприємницькій діяльності, тобто суб'єкт господарювання повинен мати об'єктивну можливість отримати переваги у господарській діяльності;
порушення положень чинного законодавства або вимог добропорядності і розумності. При цьому, якщо має місце порушення норми законодавства, воно не розглядається з точки зору порушення добрих і чесних звичаїв, оскільки останнє передбачено у порушеній законо­давчій нормі;
заподіяння або можливість заподіяння іншому суб'єкту господарювання збитків або шко­ди його діловій репутації. Настання негативних наслідків має бути безпосереднім, а не опосередкованим або побічним результатом відносин, що призвели до правопорушення.
Встановлений у чинному законодавстві перелік окремих видів забороненої діяльності не є ви­черпним. У разі вчинення недобросовісних конкурентних дій, не визначених у статтях 33—35 Кодексу, їх заборона має ґрунтуватися на загальній забороні.
1. Відповідальність за здійснення недобросовісних дій у конкуренції передбачена коментованим Кодексом та іншими законами України і поширюється на суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності — юридичних осіб, що зареєстровані як такі в Україні і мають постійне місцезнаходження на її території (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, вклю­чаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, кон­сорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредит­но-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації тощо), в тому числі на юридич­них осіб, майно та/або капітал яких перебуває повністю у власності іноземних суб'єктівгосподарської діяльності.
З тексту даної статті випливає, що її дія поширюється також на органи державної влади, jвипадках здійснення ними підприємницької діяльності за своїм функціональним призначен­ням, якщо вона справляє негативний вплив на конкуренцію.
Вимоги щодо дотримання законодавства про захист від недобросовісної конкурент, не поширюються на нерезидентів та їх постійні представництва як суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності в Україні.
До них слід застосовувати положення статей 37, 251—257 ГК.